Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Віка

«Багатьох ми втрачаємо дорогою. А знаєш, хто все ж добирається до лікарні? Той, хто весь час на тебе дивиться. Не закриває очі, думає. Ось він і виживає».

Чомусь першим, що згадала отямившись була саме ця фраза зі старого фільму про інопланетне вторгнення. Я завжди вважала, що вона була єдиним, в чому мав рацію той божевільний герой.

Вперше в житті мені настільки фізично боляче. Плече не просто палає вогнем, в нього ніби засунули шиповану головку Моргенштерна. Сучасного, а від того вдосконаленого. Адже шипована куля абсолютно точно не вміла розширюватися раніше. Або вміла? Спробувала пригадати і не змогла. Може тому, що занадто давно читала про це...

Перед очима все пливло, але я з усіх сил намагалася сфокусувати погляд і не відключитися знову. Дивитися. На свого найріднішого лікаря, що однією рукою гладив мене по обличчю, а іншою притискав пов'язку на рані і не перестаючи повторював, що все буде добре. На свого коханого чоловіка. Свого коханого чоловіка, якому я так і не встигла знову освідчитись, в момент, який мав стати найщасливішим, але обернувся трагедією. Стискаючи кермо закривавленими пальцями, він вів машину. Швидко настільки, що здавалось, ніби ми зараз злетимо. 

Він гранично зібраний і зосереджений. Якби не біле як крейда скам'яніле обличчя і гарячковий блиск в очах, то здалося б, що Артем сам спокій. Однак це не так. Я відчувала його біль і розпач і це набагато, набагато гірше будь-якої рани.

- Як вона? - заволав Артем на секунду кинувши погляд в дзеркало заднього виду.

- Тьома... Все добре, - хрипко відповіла.

- Віка... Маленька... Ти тільки не спи... Не спи, добре? - його голос зривався.

- Не буду, - наткнулася поглядом на обличчя сестри. Вона сиділа боком на передньому сидінні, обхопивши рукою спинку і беззвучно плакала. Два страшних події за півроку... Бідна моя маленька. Така маленька. 

Особливо зараз, з постійно шморгаючим носом, закушеною нижньою губою і розмазаним макіяжем вона виглядає як дитина, яка залізла в мамину косметичку і намазалася всім, що там знайшла і плаче тепер від того, що її за це насварили. Ах, якби...

- Нормально все! Нормально, так, принцесо? - татів голос тремтів. Як і руки. Вперше у нього тремтіли руки.

- Тату… Руки... Ти говорив... Вони ніколи не повинні тремтіти.

- І не будуть! - він плакав. Другий раз в житті. Перший був, коли народилася Оля. Але тоді це було від щастя. - Не будуть, дочко!

- Оля, сядь рівно і пристебни ремінь! - сказала тоном старшої сестри, але вона і не думала це робити, а лише слабо посміхнулася крізь сльози.

Автомобіль підстрибнув на черговому вибої дороги і біль засліпив. Обличчя - батька, Артема, Олі починали згасати. Чорт, наскільки ж все погано? Якщо вже тато втрачає самовладання, то...

- Тьомо... Я... Я не сказала тобі, - не сказала стільки всього. Що кохаю тебе і завжди кохатиму. Не сказала, що завжди триматиму тебе за руку і... Слова клятви вислизали. Як і обличчя. І оббивка салону. І білосніжна тканина моєї сукні, що займала ніби весь простір автомобіля.

- Не смій! - повний муки рик, - Не смій, чуєш?!

- Я не це хотіла, - що ж я казала. Тільки гірше йому робила, їм усім, замість того, щоб втішити. - Не щоб попрощатися, ні, а просто..., - думки плуталися. Від сліз пекло очі. І до чого ж важко говорити. Язик ніби тонну важив і до неба присох. Води б зараз!

- Синку, все добре, заспокойся! - м'яко, але впевнено сказав між тим тато. - Стеж за дорогою, добре?

Синку… Як же я мріяла коли-небудь таке від нього почути. Скільки чекала, щоб батьки розділили моєї щастя. Батьки... інші....

- Тату. Хто... Хтось ще постраждав? - всередині все стислося від страху. Гіршого ніж природний страх за себе.

- Ні, мила. Не хвилюйся ні про що, добре? Скоро вже приїдемо...

Він говорив ще щось, але слова злилися в неясний гул. Місиво. Як і навколишня дійсність наді мною. Не розрізнити знайомих рис, не розрізнити навіть просто силуетів. Не розрізнити взагалі нічого. Безпам'ятство. Темне, густе, але таке тепле. Я як могла пручалася, але все одно продовжувала невблаганно тонути в ньому...

*****

Тепло приємно огортало. Воно всюди, навіть в кінчиках пальців на ногах і руках. Але тіло насолоджувалось ним лише кілька секунд, адже повернувся біль. Він зараз інша - вже не розпирає, але все одно гострий. 

Почула власний стогін. Він злетів з потрісканих губ - настільки, ніби я згадала звичку гризти їх і зробила це на вулиці в лютий мороз. Тільки зараз морозу бути не може, адже літо, серпень...

У роті пустеля. Горло саднило як за жорсткої вірусної інфекції. Такої, через яку тиждень лежиш у ліжку. 

Я пам'ятала... Пам'ятала, як захворіла навесні в одинадцятому класі. Горло ніби щось роздирало, голосу не було зовсім. У носі не перестаючи щипало, а з очей текли сльози. Але страждала я найбільше саме від того, як виглядала, адже Артем всупереч несхвалення батьків і небезпеки заразитися самому цілими днями не відходив від мене. 

Читав вголос «Майстра і Маргариту» тому, що ми проходили саме цей твір у той момент. Мені не подобалася історія, а він сміявся і говорив, що все одно читатиме саме її щоб бажаючи позбутися від необхідності слухати, я скоріше видужала. А всього кілька місяців по тому він... З цієї брудної твариною! О ні. Цього не було. Вірніше, все було не так. Не так!

Повіки дуже важкі. Ніби ридала кілька годин не перестаючи. Їх не хочеться піднімати, та й вузька смужка світла, який все ж пробивається, немилосердно різала очі. А ще плече. Рука. Грудна клітина. Безпам`ятство вабить позбавленням від болю. І раптом я відчула знайому руку на своїй. Її ні з чим не сплутаєш. Я, здається, вже вивчила кожну лінію на долоні, кожен вигин сильних пальців. Спробувала її стиснути. Щосили, а вийшло ледве-ледве.

- Віка? Віка, ти мене чуєш? - знайомий голос. Чий, цікаво? Все ж відкрила очі. Від світла їх пекло, але кілька секунд по тому - ледь зір сфокусувалася, я забула про це.