Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Саша.

Як же я не люблю лікарні.

І навіть дорогий ремонт та усмішки персоналу у білих халатах не роблять це місце приємнішим.

Але Давид сказав, потрібно прийти, щоб оглянув лікар.

Я, наївна, думала, що це буде просто огляд, а з мене витягнули товстезний шприц крові на аналізи. Навіщо аналізи? Я ж здорова...

Поговоривши з лікарем, мене відпускають посидіти за дверима кабінету, а Давид залишається всередині.

Його непокоїть мій стан вночі. І зараз він переживає не менше. З одного боку, це мене тішить. Отже, я йому не байдужа. 

“Боже, звісно не байдужа. Чоловік тобі у коханні зізнався”, — кричить внутрішній голос, даючи мені уявного запотиличника. На губах з'являється усмішка, але вона тьмяніє щойно я згадую вчорашній вечір.

І слова тата...

Я розумію, що йому було боляче. Він злився. Але хіба я заслужила такого ставлення? Роблю глибокий вдих та опускаю голову, розглядаючи білу плитку під ногами.

Поряд відчиняються двері, і в коридорі з'являється Давид.

— Все, ми можемо йти. Аналізи будуть готові ввечері, лікар повідомить результат, — тримаючи мене за руку, вимовляє чоловік.

— Чудово. Ходімо звідси.

Давид усміхається і веде мене до виходу. Після клініки вирішуємо заїхати в ресторан. Щоб здавати кров, потрібно приїздити натщесерце, і зараз я дуже голодна.

Давид замовляє для нас суші. Поки чекаємо, офіціант приносить чорну каву для чоловіка і капучино для мене. Роблю ковток і розумію, що занадто солодке. Відставляю вбік чашку, скривившись, і вирішую почекати їжу. І кухар не змушує довго чекати. Через кілька хвилин нам приносять три види ролів, один з яких — запечені. Все має дуже апетитний і гарний вигляд.

У передчутті чогось фантастичного, розпаковую палички та підношу до рота ще гарячий рол. Так, це дуже смачно. Але з'ївши ще один, розумію, що мій шлунок більше не подужає. І вигляд страви мене не приваблює, і запах не такий, як на початку.

Роблю кілька ковтків води й просто сповзаю по стільцю.

— Щось не так? — бачу, як Давид переживає.

— Все гаразд. Апетиту немає.

— Лікар сказав що втрата апетиту, втома, твій вчорашній стан можуть бути через нервову напругу.

— Ти йому розповів?

— Не вдаючись до подробиць.

З шумом видихаю і роблю ще ковток води. Чоловік відставляє вбік свої палички й торкається моєї руки.

— Все буде добре. Твій тато охолоне, і ви поговорите.

Так хочеться вірити у його слова.

Але я знаю батька. Від цього образа стоїть клубком у горлі.

— Поїхали додому.

Дивлюся на наші переплетені пальці та розумію, що єдине місце, де я зараз хочу бути — це обійми коханого чоловіка.

***

У квартирі Давида мені стає легше. Спокійніше, чи що... Я почуваюся, наче вдома. Чоловік вмикає легкий фільм, всаджує мене на диван, приносить попкорн, і я занурююсь у його теплі обійми.

Але ідилію перериває дзвінок у двері.

— Ти когось чекаєш? — дивлюся на Давида.

— Ні, а ти? — з усмішкою промовляє чоловік.

Він іде до дверей, і я ставлю на паузу фільм. А через хвилину з передпокою доноситься знайомий дівочий голос, і в кімнаті з'являється Ліза.

— Ой, як чудово. Ви разом, — усміхається дівчина, побачивши мене.

— Угу, разом. І ти невчасно, — за нею заходить Давид.

— Ти що, проженеш мене? — награно дується його сестра.

І чоловікові нічого не залишається, як заплющити очі.

— Сашенько, ти ж не проти, що я прийшла? — питає Ліза, сідаючи поряд зі мною.

— Звісно, не проти.

— У неї що, вибір є? — доноситься голос Давида з кухні.

А через хвилину з'являється чоловік з чашкою чаю і подає сестрі.

— Дякую, буркотуне, — хмуриться Ліза, але напій забирає.

— То чого ти прийшла? — Давид обіймає мене і дивиться на дівчину.

— Ти знаєш, що у вихідні у твоїх батьків намічається обід?

— Так, вони нас запросили. Ти там була і все чула.

— А з якого приводу обід, знаєш?

— Є привід? Я думав, це просто обід.

— Не просто, — перекривляє чоловіка Ліза, і мені стає смішно.

Шкода, що в мене немає ні сестри, ні брата. Зараз, спостерігаючи за цими двома, я розумію, наскільки самотня. І ще більше мені стає шкода тата… 

— То що за привід? — питає Давид і кладе голову мені на плече.

— Двадцять п'ять років з дня весілля, — з гордістю вимовляє Ліза.

— То ти прийшла мені про це повідомити? — занудливим голосом питає чоловік.

— Сашко, ну ти йому скажи. Це ж така дата! Потрібно організувати свято для них, подарунок там купити, — присовується ближче до мене Ліза.