Читати книгу - "Таємна історія"

Раптом вона відсторонилася.

— Мені треба йти.

— Ні, прошу, не йди.

— Мушу. Вони хвилюватимуться, де я.

Вона цьомкнула мене, розвернулась і побігла вулицею. Я стежив за нею, доки вона не зникла за рогом, а потім знову запхнув руки глибше в кишені й рушив додому.

Наступного дня я прокинувся, коли у вікно било прохолодне світло, у коридорі гупав магнітофон. Був пізній ранок, можливо, навіть полудень. Я потягся до годинника на тумбочці й знову підскочив, цього разу сильніше. За чверть третя. Я вистрибнув із ліжка й заходився вдягатися, похапцем, навіть не думаючи голитися чи розчісуватися.

Натягуючи піджак уже в коридорі, я побачив, що до мене простує Джуді Пуві. Вона була аж надто вдягнута, як на свій звичний вигляд, і намагалася причепити на ходу сережку.

— Ідеш? — поцікавилася вона, вгледівши мене.

— Іду куди? — не зрозумів я, спантеличений, так і завмерши з рукою на дверях.

— Та що ж таке з тобою робиться? Ти що, з Місяця впав?

Я витріщився на неї.

— Вечірка, — нетерпляче пояснила вона. — «Весняна туса». Одразу за Дженнінгсом. Почалася годину тому.

Краєчки ніздрів у неї розчервонілись, і через те вона трохи скидалися на кролика. Вона потяглася рукою з червоними пазуриськами й пошкребла ніс.

— Дай-но вгадаю, чим ти щойно займалася, — проказав я.

Вона розреготалася.

— У мене ще багато. Джек Тайтельбаум зганяв у Нью-Йорк на минулих вихідних і привіз стратегічний запас. У Лори Стори можна розжитися «екстазі», а отой страхолюд із підвалу Дербінстоллу — ну, знаєш, він ще на хімічній спеціальності навчається — тільки-но зварив купу мету. Хочеш сказати, вперше чуєш?

— Так.

— «Весняна туса» — це така бомба. До неї місяцями готуються. Шкода, що не вчора її влаштували, така класна погода була. Ти обідав?

Цим вона хотіла спитати, чи я вже сьогодні виходив на вулицю.

— Ні, — помотав я головою.

— Ну, просто погодка непогана, але прохолодніше, ніж учора. Я от вийшла так собі, от чорт. Та ну, хай уже так. То ти йдеш?

Я поглянув на неї бездумними очима, адже вийшов із кімнати без найменшого уявлення, куди зібрався.

— Мені треба щось з’їсти, — нарешті сказав я.

— Добра думка. Торік я ходила натщесерце, накурилася трави, бахнула «мартіні» штук тридцять. Усе було як треба, але потім я ще пішла на Сміх-О’Раму. Пам’ятаєш? Ну, той карнавал, який вони влаштували… мабуть, тебе на ньому не було. Ну то слухай. Велика помилка. Пила цілий день, обгоріла на сонці, веселилася з Джеком Тайтельбаумом і всіма тими хлопцями. Я взагалі-то не збиралася кататись, але потім подумала: ну окей. Чортове колесо. Чортове колесо мені під силу…

Я ввічливо дослухав до кінця історії, яка закінчиться тим (і я це вже знав), що Джуді влаштує справжній феєрверк, зігнувшись за продавцем хот-догів.

— То цього року я вирішила — дзуськи вам. Тільки кока-кола. Зупинись, освіжись, так би мовити. До речі, ти маєш узяти з собою того свого друга — як там його, забула, Банні. А то він у бібліотеці сидить.

— Що? — раптом я нашорошив вуха.

— Ага. Витягни його з собою. Хай він дуне чи що.

— Він у бібліотеці?

— Ага. Не так давно бачила його у вікні читальної зали. У нього ж немає машини?

— Ні.

— А я думала, може, він нас підкине. А то до Дженнінгса далеченько йти. Може, це, правда, в мені проблема? От чесно, я геть не в формі. Знову треба зайнятися курсом Джейн Фонди[150].

Уже була третя година. Я замкнув двері й рушив у бібліотеку, нервово перебираючи ключі в кишені.

Надворі мене зустрів дивний, тихий, гнітючий день. Студмістечко наче вимерло. Мабуть, усі гуляли на вечірці. Зелений моріжок, яскраві тюльпани ніби принишкли в очікуванні під насупленим небом. Десь грюкнула віконниця. Над головою залопотів у лихих чорних пазурах береста всіма забутий повітряний змій, смикнувся в конвульсіях і раптом завмер. «Як у Канзасі, — подумалося мені. — Як у Канзасі перед самісіньким циклоном».

У бібліотеці — наче в могилі. Усередині прохолодне флуоресцентне світло, від контрасту з яким день видавався ще морознішим і сірішим, ніж був насправді. Вікна читальної зали яскраві й порожні, книжкові полиці, вільні стільці, ні душі.

Бібліотекарка — мерзенна жіночка на ім’я Пеґґі — за своїм столом читала примірник жіночого журналу Women's Day і не підводила погляду. У куточку тихенько гудів ксерокс. Я піднявся сходами на другий поверх і пройшов через секцію іноземних мов одразу в читальну залу. Там нікого не знайшлося, як я й думав. Та от на одному зі столів зібралася промовиста купка книжок, зжужмленого паперу та масних пакетів з-під картопляних чіпсів.

Я підійшов роздивитися це кубельце краще. Усе говорило про те, що покинули його не так давно. Випита на три чверті банка виноградної газованки, досі вкрита конденсатом і прохолодна на дотик. Якусь мить я вагався, що робити. Може, він саме відійшов у туалет і повернеться будь-якої миті. Я вже збирався йти звідти, аж раптом помітив цидулку.

Вона лежала на одному з томів «Всесвітньої енциклопедії» — неохайний огризок лінійованого паперу, складений удвоє й підписаний по зовнішньому краю «Меріон» дрібним кривим почерком Банні. Я розгорнув його й хутенько прочитав:

привіт мала.

Знудився досмерті. Пішов на вечірку

бахнути пивця. Побачимось пізніше.

Я знову її склав і присів на бильце стільця Банні. Погуляти він зазвичай ходив (якщо йшов узагалі) близько першої години по обіді. Зараз третя. Він на вечірці біля Дженнінгса. Вони його пропустили.

Я спустився сходинками до чорного ходу, вибрався надвір через підвальні двері, потім рушив до Трапезної (чий червоний цегляний фасад на тлі порожнього неба можна було сприйняти за пласку театральну декорацію) і вже звідти з телефону-автомата набрав Генрі. Ніхто не відповів. У двійнят теж ніхто не взяв слухавку.

У Трапезній нікого не було видно, якщо не рахувати пару плюгавих підтоптаних прибиральників та одну даму в рудій перуці, що сиділа за операторським пультом