Читати книгу - "Таємна історія"

— А Джуліан?

Генрі знизав плечима.

— Джуліанові міг би. Я охоче це визнаю. Але досі ж не сказав, і шанси, на мою думку, невеликі, що взагалі скаже. Принаймні зараз.

— Чому не скаже?

Генрі повів бровою.

— А як ти гадаєш, кому Джуліан схильний буде повірити більше?

Усі змовчали. Генрі глибоко затягнувся сигаретою.

— Отже, — видихнув він, — підемо методом виключення. Він не сказав Меріон чи Клоуку, бо боявся, що вони розкажуть іншим. Не сказав батькам із тієї самої причини. Гадаю, на них він розраховує в останню чергу. Які варіанти це залишає нам? Тільки два. Джуліан, який йому не повірить, і ти, що можеш повірити й нікому не розбовкати.

Я витріщався на нього.

— Здогад.

— Анітрохи. Гадаєш, якби він кому-небудь про це розказав, ми зараз сиділи б тут? Гадаєш, тепер, коли він уже тобі розповів, то піде на авантюру й переповість іще якійсь третій стороні, навіть не знаючи твоєї реакції на його розповідь? Чому він, по-твоєму, сьогодні тобі телефонував? Чому він, по-твоєму, переслідував нас усіх сьогодні цілий день?

Я не відповідав.

— А тому, — продовжив за мене Генрі, — що він закинув пробний камінь. Учора ввечері він був п’яний, пишався собою. Сьогодні він уже не впевнений у тому, що ти про все це думаєш. Йому потрібен іще хтось. І він чекатиме на твою реакцію задля цих підказок.

— Не розумію, — промовив я.

Генрі відсьорбнув кави.

— Що тобі не зрозуміло?

— Чому ти, в біса, так поспішаєш його вбити, якщо вважаєш, що, крім мене, він більше нікому не розкаже?

— Це він тільки поки що нікому нічого не розповів, — знизав плечима Генрі. — Що не означає, що він так чинитиме довго. Скоріше, навіть навпаки.

— Може, в мене вийде відрадити його?

— Чесно кажучи, не хочеться ризикувати аж так.

— А по-моєму, якраз ти говориш про значно більший ризик.

— Послухай, — рівним голосом промовив Генрі, піднявши на мене туманний погляд, — ти вже пробач за відвертість, але якщо тобі здається, ніби маєш якийсь вплив на Банні, ти помиляєшся. Він тебе трохи недолюблює, і якщо ми вже тут усе щиро говоримо, то, наскільки мені відомо, раніше теж в особливому захваті від тебе не був. Якщо ти з-поміж нас усіх спробуєш утрутитися в ситуацію, це матиме катастрофічні наслідки.

— Але ж це до мене з-поміж вас усіх він прийшов.

— З очевидних причин, жодна з яких сентиментами й не пахне. — Генрі знизав плечима. — Поки я був упевнений, що він нікому нічого не розказав, можна було чекати невизначений час. Але ти, Річарде, — перший дзвіночок. Після того як він тобі все розповів (нічого ж не сталося, подумає він, усе в нормі), розповісти наступній особі стане вже вдвічі простіше. А потім — третій. Він уже зробив перший крок по низхідній. І тепер, у мене таке відчуття, події розгортатимуться надзвичайно швидко.

У мене спітніли долоні. Незважаючи на відчинене вікно, у кімнаті, мені здавалося, було тісно та задушливо. Я чув, як дихає решта, тихими, мірними подихами, що лякали мене своїми рівними інтервалами: чотири пари легень поглинали розріджений кисень.

Генрі склав пальці і, випроставши руки, вигнув їх, поки вони не почали хрустіти.

— Тепер іди, якщо хочеш.

— Виганяєш? — різко запитав я.

— Можеш лишатися, можеш не лишатися. Але причин обов’язково тут сидіти немає. Я хотів тебе познайомити з планом у загальних рисах. У певному сенсі, чим менше деталей ти знатимеш, тим краще — сам розумієш. — Він позіхнув. — Деякі речі ти, мабуть, мусив знати, але в мене таке враження, що я зробив тобі погану послугу, розказавши аж так багато.

Я підвівся та обвів поглядом стіл.

— Ну, — промовив я, — ну, і ну, і ну, і ну.

Френсіс здивовано зморщив лоба.

— Побажай нам удачі.

Я недоладно ляснув його по плечу:

— Хай вам щастить.

Чарльз — так, щоб не побачив Генрі, — перехопив мій погляд. Він усміхнувся й нечутно поворушив губами: «Завтра зателефоную, окей?»

Раптом мене охопили емоції. Перелякавшись, що зараз ляпну щось дитинне, про що потім пошкодую, я накинув пальто, допив каву одним довгим ковтком і вийшов, не попрощавшись навіть для годиться.

Додому я йшов через темний ліс, понуривши голову та засунувши руки в кишені, аж раптом у буквальному значенні слова наткнувся на Каміллу. Вона була дуже п’яна й у піднесеному настрої.

— Привіт, — сказала вона, взявши мене під руку та ведучи в напрямку, звідки я щойно прийшов. — Ти не вгадаєш. У мене щойно скінчилося побачення.

— Я вже чув.

Вона захихотіла своїм низьким, солодким, здавленим сміхом, від якого мені стало тепліше на душі.

— Хіба це не кумедно, — продовжувала вона. — Я почуваюся справжньою шпигункою. Банні щойно потопав додому. А моя проблема зараз у тому, що, здається, я сподобалася Клоуку.

Темно було, хоч в око стрель. Я ледве її бачив. На мене приємно тиснула її рука, а щоку грів пропахлий джином подих.

— Клоук добре поводився? — спитав я.

— Так, він був дуже люб’язний. Почастував вечерею й кількома напоями, на смак — типове фруктове морозиво.

Ми виринули з лісу на порожні, освітлені блакитними лампами вулички Північного Гемпдена. Навколо стояла тиша, у місячному сяйві все здавалося чужим. У когось на ґанку легенький вітерець ворушив китайські дзвіночки.

Коли я спинився, вона потягла мене за руку.

— Не йдеш? — запитала вона.

— Ні.

— Чому?

Скуйовджене волосся, охайний ротик і темні від фруктового напою губи — навіть дивлячись на неї, я розумів, що вона не має ані найменшої гадки про те, що відбувалося в Генрі.

Завтра вона піде з ними. Можливо, хтось їй скаже, що вона не мусить іти, але вона все одно не відмовиться.

Я кашлянув.

— Послухай, — сказав я.

— Що?

— Ходімо до мене.

Вона насупилася:

— Зараз?

— Так.

— Навіщо?

Знову десь задзеленчали китайські дзвіночки: сріблясто, непомітно.

— Бо мені так хочеться.

Вона подивилася на мене з порожнім, п'яним самовладанням, ставши, ніби лоша, на зовнішній край ступні в чорних колготках, так що кісточка підвернулася всередину й утворила приголомшливу букву L.

Я тримав її за руку. Міцно стискав. На місяць набігли хмари.

— Гайда.

Вона стала навшпиньки й подарувала мені прохолодний, ніжний цілунок із фруктовим присмаком. «Ох ти ж», — подумав я, і серце заколотилося та