Читати книгу - "Таємна історія"

Я натиснув на важіль і побрів назад у безлюдну загальну кімнату з примірником університетського журналу, який знайшовся в поштовій скриньці, під пахвою.

Я сів біля вікна й відсьорбнув кави.

Минуло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Від університетського журналу віяло нудьгою. Випускники Гемпдену, складалося таке враження, тільки тим і займалися після навчання, що започатковували маленькі магазинчики з продажу кераміки на острові Нантукет чи йшли в непальські ашрами[152]. Я відкинув його й утупився у вікно. Світло на вулиці здавалося дуже дивним. Воно якось так сильно підкреслювало зелену барву газону, що той простір набув неприродного, надто променистого вигляду, ніби з іншої планети. Самотній прапор США різко виділявся на тлі фіолетового неба й майорів на жовтому металевому флагштоку.

Якусь хвилину я його пороздивлявся, а потім, несподівано для самого себе, не здатний більше цього терпіти, накинув пальто й вирушив до ущелини.

Загробна тиша та спокій панували в лісі, того дня він мені вперше здався забороненим. Зелений, чорний, затхлий, темний, він смердів болотом і гниттям. Вітру не було, птахи не співали, навіть листя в кронах дерев не шелестіло. Кизиловий цвіт впадав у вічі, білий та сюрреалістичний на тлі все темнішого неба та душного повітря.

Я заквапився, і під ногами затріщав хмиз. Власне хрипке дихання мені здавалося гучним, і вже незабаром стежина вивернула на відкрите місце. Захеканий, я стояв у пункті призначення й тільки потім збагнув, що більше тут нікого не було.

Ліворуч простяглася ущелина — дика, зрадлива, з камінням на глибокому дні. Я обачно підійшов до неї ближче, намагаючись не стати на самісінький край. Ніде нічого не ворушилося. Я знову розвернувся поглянути на узлісся, звідки щойно прийшов.

Аж раптом, на мій превеликий подив, щось тихо зашаруділо й нізвідки виринула голова Чарльза.

— Привіт! — він радісно озвався до мене впівголоса. — Звідки ти тут узявся?..

— Замовкни, — різко прозвучав інший голос, і ось уже з підліска, ніби за помахом чарівної палички, матеріалізувався Генрі.

Я втратив дар мови й тільки роззявив рота. Він роздратовано на мене дивився й уже збирався щось заявити, коли знову ні сіло ні впало затріщало віття, і я, озирнувшись, зачудовано спостерігав, як Камілла в штанах кольору хакі злізає з дерева.

— Та що там таке? — десь зовсім поруч озвався голос Френсіса. — Можна вже закурити?

Генрі не відповів.

— Що ти тут робиш? — спитав він у дуже роздратованому тоні.

— Сьогодні вечірка.

— Що?

— Вечірка. Зараз він там, — я замовк на хвильку. — Він не прийде.

— От бач, а я тобі що казав? — засмутився Френсіс і жваво вискочив із куща, обтрушуючи руки. Характерно, що він був одягнутий геть не за ситуацією і мав на собі досить непоганий костюм. — Ніхто не хоче мене слухати. Я ж казав, що нам треба було забиратися звідси ще годину тому.

— Звідки ти знаєш, що він на вечірці? — спитав Генрі.

— У бібліотеці він залишив записку.

— Ходімо додому. — Чарльз витер брудну пляму зі щоки внутрішньою стороною долоні.

Генрі навіть не ворухнувся.

— Чорт! — вилаявся він і швидко труснув головою, ніби собака, що повернувся з прогулянки під дощем. — А я так сподівався, що ми сьогодні закриємо вже це питання.

Запанувала довга тиша.

— Хочу їсти, — почулося від Чарльза.

— Я з голоду помираю, — розгублено підтримала його Камілла, аж раптом її очі округлились. — О ні.

— Що сталося? — запитали всі хором.

— Вечеря. Сьогодні ж неділя. По неділях він завжди приходить на вечерю до нас.

Тепер тиша стала ще й понурою.

— Я про це навіть не подумав, — озвався Чарльз. — Жодного разу.

— І я, — погодилася Камілла. — А в нас іще й поїсти нічого немає вдома.

— Доведеться заскочити в магазин по дорозі назад.

— І що купимо?

— Не знаю. Щось, що можна зготувати нашвидкуруч.

— Аж не віриться, — суворо промовив Генрі. — Я ж вас обох учора ввечері про це попереджав.

— Та ми забули, — у синхронному відчаї промовили двійнята.

— Як ви могли?

— Ну, коли ти прокидаєшся вранці з усвідомленням того, що сьогодні в тебе на другу годину заплановане вбивство, то не думаєш про те, чим годувати труп увечері.

— Зараз саме сезон для аспарагуса, — спробував підказати ідею Френсіс.

— Так, але хіба його продають у Food King?

Генрі зітхнув і поплентався до лісу.

— Ти куди? — стурбовано кинув йому навздогін Чарльз.

— Накопаю кілька папоротей. А вже потім підемо.

— Та забудь ти про них, — Френсіс прикурив сигарету й відкинув сірник. — Нас ніхто не побачить.

Генрі озирнувся.

— Хтось, може, і побачить. У такому разі в мене точно буде виправдання, що я тут сьогодні робив. І підбери, будь ласка, отой сірник, — кисло попрохав він Френсіса, котрий видихнув хмарку диму й подарував гнівний погляд у відповідь.

Щохвилини ставало темніше й холодніше. Я застебнув піджак і сів на вогкий камінь над самою кручею, вдивляючись у заболочений, всипаний листям струмочок, який дзюрчав унизу, та краєм вуха дослухаючись до суперечки двійнят про те, що зготувати на вечерю. Френсіс обперся на дерево й курив. Трохи згодом він загасив сигарету об підошву черевика й сів поруч зі мною.

Збігали хвилини. Небо так насупилося, що аж набуло майже пурпурового відтінку. Вітер погойдував світлий березовий гайок на протилежному боці. Я здригнувся. Двійнята й далі сперечалися монотонними голосами. У подібному настрої — збентежені, розчаровані — вони завжди звучали, немов дві мультяшні сороки — Гекл і Джекл.

Раптом із підліска повним ходом вискочив Генрі, обтріпуючи замурзані в грязюку руки об штани.

— Хтось іде, — тихо повідомив він.

Двійнята замовкли й кліпнули, дивлячись на нього.

— Що? — перепитав Чарльз.

— Ось там, позаду. Ви тільки прислухайтеся.

Ми принишкли й стали переглядатися. Прохолодний легіт шумів у верхівках лісу, і його подув ганяв у повітрі над галявиною пелюстки кизилового цвіту.

— Нічого не чую, — промовив Френсіс.

Генрі приклав палець до губ. Ми п’ятеро напружилися в чеканні. Ще якась хвилина. Я перевів подих і вже збирався заговорити, як раптом і справді щось почув.

Кроки. Тріскотіння гілочок. Ми перезирнулися. Генрі закусив губу й хутко озирнувся навколо. Гола ущелина, сховатися немає де, жодним