Читати книгу - "Таємна історія"

А ми лишилися на видноті, перезираючись і періодично поглядаючи на Генрі в десятку метрів від нас, убезпеченого тінями узлісся. Він нетерпляче нам помахав. Захрустіли чиїсь кроки по камінцях, і я, не розуміючи, що роблю, спазматично розвернувся до якоїсь деревини поруч і вдав, нібито вивчаю її стовбур.

Людина наближалась. У мене по шиї біг морозець. Я нагнувся, щоб роздивитися стовбур із ближчої відстані: срібляста кора, прохолодна на дотик, лискучою чорною вервечкою зі шпарини марширують мурахи.

А потім — практично в ту саму мить, як я це помітив, — кроки зупинилися точнісінько в мене за спиною.

Я підвів очі й побачив Чарльза. Він дивився кудись уперед із примарним виразом на обличчі, і я мало не спитав у нього, в чому річ, коли ззаду, мліючи та не вірячи власним вухам, почув голос Банні. Кров прилила мені до обличчя.

— А бодай мене грім побив, — квапливо промовив той. — Ну і що це все означа? Засідання клубу юннатів?

Я розвернувся. Це й справді був Банні. Весь його метр вісімдесят шість височів позаду в гігантському жовтому дощовику, що сягав аж по кісточки.

Запанувала моторошна тиша.

— Привіт, Бан, — слабким голосом проказала Камілла.

— Ну що ж, і вам привіт. — У руках він тримав пляшку світлого лаґеру Rolling Rock (дивно, що я це пам'ятаю), підняв її, перехилив і довго, булькаючи, пив. — Тьху! Народ, а ви багацько лазите в лісі останнім часом. Знаєш, — він тицьнув мене пальцем у ребра, — а я намагався з тобою зв'язатися.

Його несподіваної й дуже гучної присутності мені було забагато. Він знову відпив, витер губи зворотним боком долоні, а я, спантеличений, не відводив від нього очей. Банні стояв так близько, що мені було чутно всю важкість його густого пивного дихання.

— Ааа, — він запустив усю п'ятірню в чуприну, прибираючи довге волосся з очей, і відригнув. — То що цього разу, оленевбивці? Не змовляючись, уся гоп-компанія вибралась повивчати рослинки?

Знову зашаруділо в кущах, і з боку узлісся почулося тихе, несхвальне кахикання.

— Я б так не сказав, — промовив спокійний голос.

Банні різко крутнувся з несподіванки, і я теж, саме вчасно, щоб побачити, як із тіні виходить Генрі.

Він підійшов ближче і приязно поглянув на Банні. В чорних від бруду руках він тримав садовий совок.

— Привіт, — продовжив він. — Оце так несподіванка.

Банні з притиском на нього подивився.

— Господи, чим ти там займався? Труп закопував?

Генрі всміхнувся.

— Нам дуже пощастило, що ти саме нагодився.

— У вас тут зустріч чи що?

— Можна сказати й так, — подумавши, люб’язно відповів Генрі. — Чом би й ні?

— Можна сказати, — перекривив його Банні.

Генрі закусив губу.

— Так, — абсолютно серйозно підтвердив він. — Можна. Хоча я б удався до іншого означення.

Усе завмерло. Десь далеко в лісі я почув слабке й безглузде джерготіння дятла.

— От скажи, — промовив Банні, і мені здалося, що я вперше відчув у його словах нотку сумніву, — що, в дідька, ви всі тут робите?

Ліс мовчав. Жодного звуку навколо.

Генрі всміхнувся.

— Як що? Молоду папороть шукаємо, — відповів він і зробив крок назустріч.

Книга 2

Діоніс [— це] Майстер Ілюзій, який міг перетворити корабельну дошку на виноградну лозу і взагалі змушував своїх адептів бачити світ не таким, який він насправді.

Е. Р. Доддс. Греки та ірраціональне

Розділ 6

Для протоколу: я не вважаю себе лихою людиною (хіба ж не те саме говорять реальні вбивці!). У новинах про вбивства мене постійно дивує, з якою затятістю і майже зворушливою впевненістю відмовляються бачити в собі хоч краплину зла всі ці душителі, котрі мандрують зі штату в штат, і педіатри, ладні за кожної нагоди хапати шприц. Ба більше, навіть напускають на себе вигляд порядних людей.

— Загалом я дуже хороша людина, — говорить свіжоспечений серійний убивця, якому, кажуть, рокований електричний стілець за те, що зарубав сокирою кількох дипломованих медсестер у Техасі. Мені було цікаво стежити за цією справою в газетах.

І хоча я й дуже хорошою людиною себе ніколи не вважав, назвати себе втіленим злом у мене також язик не повернеться. Мабуть, це просто неможливо — отак узяти й обмовити себе, навіть подумки. І наш техаський друг — цьому живий доказ. Ми скоїли жахливий учинок, але я ніяк не можу сказати, що всі ми поганці. Можете занести це на карб моєї слабкості, бундючності Генрі, туману від постійних занять письмовою грекою — на що вам заманеться.

Навіть не знаю. Мабуть, годилось би мені краще розібратися з тим, у що я вплутався. Хай там як, а перше вбивство — фермера тобто — минулося так просто, ніби камінь упав у річку, не розігнавши по собі жодного кола. І друге також зійшло з рук, принаймні спочатку здалося, що зійде, але я навіть найменшої гадки не мав, наскільки інакше все це складеться. Те, що здавалося слухняною в руках, пересічною гирею (тихий хлюп, швидке падіння на дно, і темні води, що сходяться над головою), насправді виявилося глибинною бомбою, яка несподівано вибухнула під скляною поверхнею, і її відголоски бринять аж по досі.

Наприкінці шістнадцятого століття італійський фізик Ґалілео Ґалілей провів низку експериментів, під час яких намагався встановити природу падіння тіл, а тому скидав їх (принаймні так говорять) із Пізанської вежі й вимірював при цьому їхнє прискорення. Ось що йому вдалося з’ясувати: усі тіла, коли падають, розвивають швидкість. Що довше падає тіло, то швидше воно рухається. Причому швидкість дорівнює прискоренню, викликаному силою тяжіння, помноженому на час падіння в секундах. Одним словом, за наших значень змінних величин наше конкретне тіло подорожувало в напрямку скелястого дна зі швидкістю, яка перевищувала десять метрів за секунду.

Ви розумієте, наскільки це швидко? І вповільнити цей фільм, переглянути його покадрово неможливо. Зараз я бачу те саме, що й тоді мигцем пролетіло перед очима з оманливою невимушеністю нещасного випадку: ось посипався гравій, повітря молотять руки, пальці намагаються вхопити гілку й не можуть. Із підліска в повітря зринає