Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— В сенсі?

— Трансформаторну будку на задньому дворі бачив?

— Та, куди вся п'янота відливати ходить?

— Вона… — ще ширше посміхнувся я. — Усередині дві залізні шафи. Одна — справжній, хоч і зіпсований трансформатор, друга — замасковані двері. За нею гвинтові сходи. Потім тамбур і ще одні двері. У житловий комплекс.

— Брешеш…

— Закладемося на пляшку пива?

— І морозиво… — не змарнувала шанс Сашка.

— Та хоч залийтесь! Я зараз!

Возген крутнувся і щез за фіранкою. Вказавши мені під прилавок. Гаразд, не гордий. Сам візьму. Дістав пиво, морозиво. Подумав і вийняв три пляшки.

— Пригощайтесь, — відніс їх хлопцям.

— Перед справою не можна, — хитнув головою Хомин.

— Ой, прямо окосієте від пари ковтків. Я вже третю вицідив і хоч би що. Пийте, ми нікому не скажемо.

Возген повернувся хвилин за п'ять. Спітнілий і задумливий.

— Зле! Запізнилися. Там карателі. Я тільки сунувся, як дрон вогонь відкрив. І андроїд із глибини тунелю тупав. Ледве встиг змитися.

— Зациклений синхрофазотрон! — ляснув я себе по чолі. — Зовсім із голови вилетіло. Це не карателі. Це мої роботи… Я їх охороняти комплекс залишив. Вибач. Забув попередити. Не звик ще.

— Твої роботи? — перепитав Возген, забираючи в мене пляшку і роблячи добрий ковток. — Схоже, Лео, твоя історія має довге продовження.

— Іншого разу… Головне, ти переконався, що я сказав правду.

— Так, — кивнув Возген. — Усередині не був, але й того, що побачив, цілком достатньо. Ось тільки якщо людей через двері в будці запускати, це займе кілька годин.

— А й не треба… — знизав я плечима. — Проведемо їх через звалище. Заодно сліди заметемо.

— Це як?

— Хантери шукатимуть тих, хто втік?

— Швидше за все. Навіть, напевно.

— От нехай і побачать, що люди вирішили сховатися на сміттєзвалищі. Полігон великий. У цих сміттєвих териконах можна дивізію заховати. А Хантери охайні. Думаю, пустять по сліду з десяток дронів. Ті покружляють, покружляють… та й перестануть шукати. Розраховуючи, що втікачі з голоду самі здадуться.

— Згоден. Трохи притягнуто за вуха, але здоровий глузд присутній. Значить, так і зробимо. Тільки цього разу вже не забудь роботів відключити.

— Не турбуйся. А щоб, з гарантією… мало що може статися, слухайте всі. Пароль для переходу в категорію свій — «Горобчик»

Возген швидко поглянув на задоволену Сашку і кивнув у такт якимось думкам.

— Добре. Тоді всім відпочивати. Висуваємося, як стемніє.

— Відпочивати краще на повний шлунок, — я додав до викладених консервів ще кілька банок і упаковок. — Пропоную пообідати. Донна Роза пригощає.

Подрімалося і справді незле. Мало не проспали. Лягали, ще й п’ятої не було, а розплющив очі — за вікнами темно. Втім, рівнодення нещодавно було, так що темніє, як і раніше, швидко.

— Лео, — підійшов до мене Возген, коли всі пострибали і перевірили спорядження. — Ми з хлопцями операцію розробили у дрібницях, кожен знає, що робити. Тому ти тримайся поруч зі мною. Щоб не виникла плутанина. Та й Глок твій, хоч і непогана машинка, але все ж таки не для бою. Багато не навоюєш. А от підстрахувати — якраз.

— Добре…

Нічний камуфляж приховував бійців не гірше за мій плащ рейнджера. Так що їхню присутність я більше по диханню відчував.

«Клітку» Хантери обладнали у старому відкритому басейні. Бетон потріскався, тож у ньому навіть дощова вода не затримувалася. Зручно. І місця багато. За бажання ще сотню легко можна впхнути. І охороняти легко. Усі як на долоні. І вишок не треба, охоронці й так над головами ходять. Було б ще хоч якесь освітлення, загалом ідеальний зіндан. Але і так добре. Куди вони з цієї двометрової ями подінуться?

Відповідно так і охороняли. Люди не роботи. Вони втомлюються від одноманітності, лінуються, хочуть спати… Загалом, коли ми підібралися ближче, навколо басейну ліниво перемовляючись тинялося всього четверо бойовиків. Решта — приблизно вісім чоловік — скупчилися навколо невеликого багаття, на якому готували собі пізню вечерю.

— Я їм сьогодні пиво зі знижкою продав… — прошепотів Возген. — Взяли чотири упаковки. Так що повинні бути напідпитку.

Четверо бійців розійшлися в сторони — так, щоб напасти на вартових одночасно, решту Возгена повів до багаття.

Загалом усе виглядало дитячою забавою. Ніч, противник, що не чекає на напад. Десяток пострілів і з охороною буде покінчено. Довше бранців з ями діставати.

Ну, от усі на місцях. Чекаємо на сигнал. За умовою, це має бути потрійний крик пугача. Я бачу, як Возген підносить складені долоні до губ.

— Пугу-пугу! Пугу-пугу! Пугу-пугу!

І одразу після цього нічну темряву розрізає світло спалахів, тріск одиночних пострілів і довгих автоматних черг. Чути крики болю — не всі кулі наповал. Когось поранило. Я не втручаюся, чекаю команди. Возген сказав не лізти під руку, я й не лізу. Мені людей теж вбивати не дуже хочеться. З бандою Лося та з Цвяхом у мене вибору не було. Або я, або вони. Але якщо є можливість обійтися без вбивства, то й добре. Відверто кажучи, я набивався у справу лише з однієї причини: Система не двозначно натякнула, що мені треба вступити в Опір чи якось їм допомогти.