Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

В один з приїздів до Москви я познайомився з матір’ю Олександра Ґінзбурґа — Людмилою Іллівною. Розмови з нею дуже багато дали мені для внутрішньої психологічної підготовки до тюрми й психушки. Мене вразила її життєрадісність, її сміх. Я бачив, як вона страждає через сина, але все-таки навіть найстрашніші епізоди зі свого життя й синового розповідала з гумором. Коли я прямо їй про це сказав, вона пояснила:

— А хіба можна витримати це все, якщо не сміятись?

Людмила Іллівна багато розповідала про Аліка. Вона його не переоцінювала. Просто любила сина, але не тваринною материнською любов’ю, а як прекрасну людину, чиї переконання є діями, людину, яку народила й виховала вона. Людмила Іллівна не вмовляла сина відступити, бо поважала його і себе й поважала ідеали — його і свої (навіть якщо вони й були різні).

В Олександра була наречена — Іринка, Ірина Жолковська, яка домагалась, щоб їхній шлюб зареєстрували (вони подали заяву в загс незадовго до арешту Гінзбурга). Доки Ґінзбург перебував рік і три місяці у слідчому ізоляторі КДБ — у Лефортівській тюрмі, — їм обом відповідали, що реєстрація в ізоляторі заборонена (у законі й інструкціях такого немає!). Олександрові пообіцяли, що їхній шлюб зареєструють в таборі.

У таборі ж висіла інструкція, що забороняла шлюб (значить, жодних побачень).

Почалася вперта боротьба за реєстрацію шлюбу.

Ірину я бачив лише один раз, вона готувала посилку для Олександра.

Розповіла, як її виганяли з Московського університету (вона працювала викладачем російської мови для іноземців).

На зборах, на яких обговорювались її стосунки з «НТСівцем» Ґінзбурґом, одна з викладачок заявила:

— Як ви можете його любити? Він же ж хоче, щоб у нашій країні почався фашизм!

1 з пафосом й тремтінням у голосі закінчила:

— Уявіть, що було б, якби він прийшов до влади? Увечері він би повертався весь у крові комуністів — у нашій крові, ваших колег. І ви б його обіймали!

Ті, хто знав Аліка, уявляли цю немислиму картину: м’який, людяний Алік у крові цих залізобетонних ідіотів, які зараз, а не в майбутньому, з «гуманних міркувань» позбавляють Ірину роботи.

Щойно я повернувся додому, як довідався, що заарештували Петра Григоровича Григоренка.

КДБ заарештував його, завершивши цілу низку провокацій останньою.

2 травня Григоренкові зателефонували з Ташкенту начебто за дорученням Мустафи Джемілєва, і попросили приїхати на суд над Джемілєвим. У Ташкенті Петро Григорович дізнався, що його обдурили (ще навіть дати суду не було відомо). 7 травня його арештувало узбецьке КДБ.

Почались обшуки й допити у справі Григоренка. Із запитань слідчих стало ясно, що йому готують психушку.

Було складено й розповсюджено листа «До громадян!» на захист Григоренка. Ми підписали його.

*

У травні на Київській ГЕС відбувся мітинг робітників через погані житлові умови. Мітинг відбувався під гаслом «Вся влада Радам!» Мітинг й усі робітничі протести очолював колишній вихователь робітничого гуртожитку ГЕС (його вигнали з роботи, за те, що допомагав робітникам у боротьбі за прописку), відставний майор Грищук.

Коли кагебісти спробували використати звичайний прийом — розкол робітників та інтелігенції, — сказавши робітникам, що Грищук як офіцер-відставник казиться з жиру, то колишній майор показав квитанцію, з якої було видно, що він свою пенсію віддає на дитячий будинок, а на життя заробляє.

ДБ зазнало поразки і наступного дня на офіційних зборах. Парторг ГЕС намагався закликати до робітничої самосвідомості. Та він необачно послався на те, що «ми всі» маємо думати про благо робітничої держави і не слухати «неробітничого елементу». На сцену вискочили розлючені жінки і взялися вираховувати, скільком коханкам парторг влаштував житло. А робітники з дітьми тулилися в бараках й у вагончиках і щороку вислуховували обіцянки, які давала партія. Жінки буквально заплювали «совість і розум» класу.

Я намагався зустрітися з бунтівниками. Мені обіцяли, але щодня відкладали.

У Києві далі тривали розправи з підписантами і друзями робітників ГЕС Назаренком, Кондрюковою та Карпенком, які поширювали листівки й самвидав.

З університету вигнали студентів Машкова, Шереметьеву, Надійну Кир’ян.

Оскільки мали відбутись Міжнародні збори комуністичних і робітничих партій, я вирішив поїхати до Москви, зібрати тамтешній самвидав, привезти туди український і запропонувати свій варіант звернення до Зборів.

Я гадав, що саме до західних комуністів треба написати не з суто правових позицій, а гостро викриваючи антикомуністичну, антинародну суть радянської влади. Якби Григоренка не забрали, він би сам написав це звернення.

Мої тези ніхто не підтримав.

Я покладав надії на Леоніда Петровського, та він волів м’який, суто правовий тон і звести все до загрози відродження сталінізму.

Після багатьох суперечок довелося підписати «м’який», аполітичний варіант. Підписало 10 осіб. Багато хто не хотів руки бруднити — нащо, мовляв, до цих мерзотників-комуністів звертатись?

І справді, на нашого листа відповіді не було. Виявилось, що позиція антикомуністів була правильна. (А потім західних комуністів дивує «правизна» радянської опозиції!)

Леонід Петровський розповів анекдот про шпига (Леонід — онук Григорія Івановича Петровського, керівника фракції більшовиків у Державній думі, пізніше Всеукраїнського старости, тобто голови ЦВК України). Леонід декілька днів бачив за собою «шпига», який, не ховаючись, ходив за ним. Коли Петровський став у чергу по квитки у кіно, то «шпиг», якому нудно стало стояти, запропонував: «Давайте куплю квитка без черги!» (з посвідченням працівники КДБ всемогутні всюди — так магічно діє назва їхньої організації).

Петровський послав у КДБ листа такого змісту: одного разу його дід Г. П. Петровський, керівник більшовицької фракції у Державній думі, надіслав листа до начальника Департаменту поліції; він вимагав, щоб за ним перестали стежити, і повідомив, що «шпиги» до того знахабніли, що почали забалакувати з ним; начальник поліції відповів лаконічно: «Стежити за кимось закони Російської держави не забороняють».

Леонід завершив розповідь словами: «Невже відтоді нічого не змінилось?»

Він зробив явний комплімент Андропову. Змінилось, і на гірше. Л. Петровському просто не відповіли.

У москвичів вдалося дістати анонімну «Трансформацію більшовизму» — типовий для марксистів-опозиціонерів аналіз трагедії революції, тобто критика радянського ладу з позиції теоретичних і програмних праць партії більшовиків. Проте було й нове — спроба проаналізувати причини деградації революції.

Я попросив познайомити мене з автором.

Зустрітися з ним вдалося лише за півроку. Але розмова виявилася не дуже плідною: я докоряв йому за надмірну ортодоксальність, він