Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Шурхіт листя і чиєсь сопіння перервало мисленнєвий монолог Давида. Він озирнувся навсібіч. Справа, метрів за десять, два тетрасüb’єкти неквапливо повзли за конусами, що світилися зсередини. Давид сховався за величезним деревом з розлогим гіллям. Він обережно виглянув з-за могутнього стовбура. Парочка, чоловічої та жіночої статі, заворожено дивилася на конуси, які зависли над землею перед їхніми обличчями. До Давида долинули уривки фраз.

Давиду хотілося скоріше піти, сховатися за густою стіною рослинності, не привертаючи до себе уваги. Він зробив крок. Під ногою хруснула суха гілочка. Auge-2 зметнулися вгору. Давида охопила паніка, і він сам не помітив, як опинився на верхівці дерева. Auge-2 рушили в його бік. З двометрової висоти öчі обнишпорили все навколо яскравими світловими променями. Нічого не знайшовши, Auge-2 повернулися до тетраходоків.

Конуси знову повисли в повітрі перед обличчями тетрасüb’єктів. Öчі розкрилися, мов квіти, пелюстки яких, об’єднавшись, утворили півсфери — Екрани. Задоволені тетраподи втупилися кожен у свій üСкрін, смакуючи поглинання новинного продукту. Auge-2 ривком налетіли на тетрасüb’єктів, міцно схопивши їх за голови. Екранні «квіти» зімкнулися на рівні горла і не відпускали тетраходоків протягом сорока п’яти хвилин. Весь цей час Давид сидів на дереві. Коли новинний сеанс закінчився, Auge-2 полетіли на пошуки інших голодних носіїв üНаноботів.

Давид дістався до водоспаду над ранок. Сховався в печері, розклав багаття. Відігрівшись, приліг на кілька годин, щоб відновити сили. Він прокинувся опівдні. Нашвидку перекусивши бутербродами, забрав зі схованки зошит і фотографії.

«Тут залишатися не можна. Буду дзвонити йому, напрошусь у телецентр. Якщо Макс так і не вийде на зв’язок, поїду в сховище», — вирішив Давид, спускаючись лісом до автівки. На під’їзді до мегаполіса Давид набрав номер Максима.

— Üb! Абонент з такий номер не існувати. Üb! — відповів механічний голос.

Давид набирав номери Джаззі, Амаре та інших членів руху опору. І кожен раз отримував у відповідь: «Üb! Абонент з такий номер не існувати. Üb!». Він зателефонував колишньому колезі, який працював разом з Максимом у телецентрі.

— Üb! Вітати. Üb!

— Üb! Вітати, — Давид говорив повільно, ретельно обмірковуючи й підбираючи кожне слово. — Чарльз, це Давид. Як справи? Üb!

— Üb! Хороший. Як ти? Üb!

— Üb! Хороший, — повторив він за Чарльзом. — А як Максим? Üb! — Давид перейшов до питання, яке його насправді цікавило.

— Üb! Не знати. Максим не бути, не працювати. Üb! — відповів Чарльз.

— Üb! Як «не працювати»? — злякався Давид. — Трапитися щось? Üb!

— Üb! Не знати. Може, виганяти. Мене виганяти теж три дні. Üb!

— Über! Мені дуже шкода, — не витримавши, Давид перейшов на звичайну üмперську, — я не знав. Über!

— Üb! Хороший. Вибачати. Треба їсти. Потім розмножуватися. Üb! — почулися гудки.

Вдома, як ні в чому не бувало, радісно стрибав, намотуючи кола, Ікло. Давид, кинувши рюкзак, сів на підлогу.

— Я хвилювався за тебе, — Дамблдор уже не сподівався на його повернення, але говорити про це не став. — Де ти був?

— У печері, — Давид почухав робопса за вухом.

— Так, імовірність, що ти підеш саме туди, була велика, — зітхнув Дамблдор. — Я намагався вгадати твої дії.

— Як тобі це вдається? Як ти це робиш?

— Що саме?

— Зітхання. Ти ж навіть не дихаєш і, найімовірніше, не знаєш, не усвідомлюєш, що це таке.

— Я вивчив анатомію людини, — заперечив штучний інтелект житла. — Однак я не дихаю, звичайно. Просто відтворюю звуки. Для мене вони — частина мовлення.

— Ча-а-асти-и-ина-а мо-о-овле-е-ення-а-а… — задумливо протягнув Давид. — Завтра я поїду в сховище.

— Ти говорив з Максом?

— Ні, його номер і всі інші номери не обслуговуються. І, можливо, Максим більше не працює в телецентрі. Дамблдоре, ти зможеш через üнтернет переміститися звідси в інше місце?

— Думаю, так. Я можу взагалі перебувати в самій мережі. Але тільки обмежений час. У ній багато пасток і жучків, які постійно сканують мережу, видаляючи все, чого немає в державному реєстрі üнтернету. Там, де ти хочеш, щоб я був, необхідно встановити порожнє ШІ-ядро, бажано останнього покоління. Подібне домашньому тут у квартирі.

— Чудово! Підготуйся до переїзду, — Давид подивився на монітор управління ШІ. — Можливо, якийсь час тобі все ж таки доведеться побути в мережі. Будь готовий до приходу стражів. Вони точно захочуть відключити тебе.

— Ми плануємо втечу? Я правильно зрозумів?

— Можна і так сказати, — всміхнувся Давид. — Зазвичай біжать із замкнутого простору на свободу. Ми ж… побіжимо з «абсолютної свободи» в замкнутий простір сховища — під землю. Завтра. Я заберу і тебе з собою, — Давид узяв на руки робопса. — А ти, Дамбле, приєднаєшся до нас трохи пізніше.

— Дамблдоре, спасибі тобі за все!

— Давиде, ти так говориш, ніби ми вже не побачимося.

— Просто про всяк випадок, — зніяковів Давид, — усе буде добре. Лізь в сумку, — Давид сів навпочіпки, Ікло застрибнув у чорну спортивну сумку. — Сиди там тихо, добре? — погладивши робопса, він застібнув блискавку. — Друже, залишаємося на зв’язку.

— До зустрічі, — бадьорим голосом промовив Дамблдор. Біля продуктового магазину зібралася черга тетрасüb’єктів. Вони слухняно вишикувалися в лінію, що здалося Давиду дивним. Раніше öсобини безладно юрмилися біля входу, хтось завжди пролазив без черги. А тут ідеальна üНаноботна пряма. Давида здивувала жіноча öсобина в черзі — єдина, яка стояла на ногах. Öсобина розмовляла з тетраходоком попереду неї. Проходячи повз, Давид почув уривок діалогу.

— Üb! Обожнювати Великий Вождь! Поклонятися! Üb! — промовив тетрасüb’єкт.

— Üb! Так, обожнювати! Завдяки Він — їсти й пити! Üb! — з тієї ж самою інтонацією відповіла öсобина.

— Üb! І розмножуватися! Üb! — додав тетрапод.

Öсобина раптом кинулася на землю, рачки покрутилася біля тетрасüb’єкта, обнюхала його зад, сунувши обличчя в промежину. Задивившись, Давид