Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Підготовці до дебатів присвятимо першу половину завтрашнього дня, — пообіцяв Едем. — А сьогодні в мене є ще одна справа. 

Пояснювати, що то за справа, необхідності не було. Не минуло й години, як вони з Гардою вже вмовляли міністерку охорони здоров’я ввести ліки від ураження Мітча в план фінансування. Звісна річ, президент буде присутнім при підписанні чотиристороннього договору, і зробити це слід саме в лікарні, де єдине в країні відділення для хворих на ураження Мітча. 

Певно, на цьому мій президентський день завершиться, думав Едем, залишаючи кабінет. Підпишу договір, а потім вирішу, чим заповнити решту часу. 

— Пане президенте, — начальник охорони чекав главу держави у приймальні, — ми перевірили службу клінінгу, яка прибирала ваш кабінет після того, як розбилося дзеркало, — ніхто з них листівки не брав. 

— Листівки? — Едем не відразу згадав свою ранкову стурбованість через зниклу кореспонденцію. — А, листівка... Та ви бодай з’ясували, що то було? 

— Запрошення з вашого вишу на відкриту лекцію. 

— Зрозуміло. 

Несподівана втома впала на нього, ціпок обважнів. Йому схотілося розділити цей тягар, але єдиний, хто міг би зараз його зрозуміти, був по той бік дзеркала. 

Охоронець попереду зупинився біля президентського ліфта, другий неголосно передав інформацію у мікрофон в рукаві. Едем відчув себе центральною шестернею в професійно сконструйованому механізмі. На мить закортіло дозволити цьому механізмові захопити себе — і стати маріонеткою розкладу, маріонеткою, яку ведуть від одного прийому до іншого, крутять у вирі рукостискань і перерізаних стрічок. Едем уявив, як легко цьому піддатися й у кінці насиченого подіями дня наївно вважати, що день прожито не марно, що ти багато зробив для країни, та й для себе. 

Уже в ліфті він прислухався до тупотіння в коридорі: хтось біг до президентської приймальні. Охоронець, який замикав процесію, механічно підняв руки на рівень сонячного сплетіння, але потім побачив спринтера, і його зібрані в кулак пальці розслабилися. 

Двері ліфта зарухалися. На мить обличчя бігуна промайнуло у вузькій щілині. Гладко виголений, сіра сорочка, тьмяні очі. Едем відразу ж згадав, що бачив його два дні тому на стадіоні «Олімпійський» і охрестив Безликим. А потім бачив ще раз — у Сергія Хижняка. Тоді здавалося, таке обличчя забудеться за п’ятнадцять хвилин. Едем помилився: було в цьому на позір непримітному обличчі стільки пустоти, що буденним його аж ніяк не назвеш. 

Отже, Безликий мав таку вагу в Адміністрації, що був добре знайомий охороні першої особи й міг дозволити собі пробіжку на президентському поверсі. Порпаючись у чужій пам’яті, Едем не міг згадати, щоб президент Антоненко мав якийсь стосунок до цієї людини. Однак під час першого знайомства Безликий пропонував Олесеві Міцному посаду від імені глави держави! Та й зустрітися тет-а-тет із олігархом Хижняком учора навряд чи було під силу простому смертному. 

Розмірковуючи над цим, Едем дійшов до президентського кортежу. Йому запопадливо відчинили дверцята одного з броньованих джипів. Едем розмістився на сидінні. Кортеж рушив. Але виїхати з гаража не встиг. Перший автомобіль у колоні зупинився і просигналив іншим фарами. Із нього вибіг один з охоронців і постукав у двері президентської машини. 

— Отримано команду зупинитися, — сказав він. 

— Що за трясця? 

Едем відчинив дверцята, збираючись вийти. Та ледве він ухопився за підголовник водія, як у кишені задзижчав телефон. Дзвонив Гарда. 

— Пане президенте, до нас надійшла інформація, що в лікарні на вас може готуватися замах, — Едем уперше почув Гарду стривоженого. — У лікарні небезпечно. Ми не зможемо забезпечити достатнього рівня охорони. 

Голос його звучав гучно, і охоронці перезирнулися. На передньому сидінні малодушно клацнула розстебнута кобура. 

Через учинки Едема хтось загине, сказав джин. Чи не про самого президента йдеться? Чи не штовхає він сам себе на вірну смерть? 

— Пане президенте, — продовжив Гарда, — якщо ви вважаєте за необхідне, я можу поїхати і простежити, щоб усе було як слід. Ви не повинні ризикувати. Договір підпишуть і без вас. 

Але Гарда не знав, що стоїть на кону. Не поїхати — означало для Едема провести дорогоцінні години свого життя в адміністрації або вдома. Не поїхати — означало, що він не побачить сьогодні Інару. 

У слухавці неголосно прошелестів якийсь сторонній голос, але Едем не розібрав слів. 

— Пане президенте, я попрошу всі сторони зібратися в нас в адміністрації. Це буде і символічно, і корисно для репутації... 

Гарда говорив і говорив. Найменш говіркий глава Адміністрації за всю її історію відверто городив словесні дурниці. Було це підозріло. Й Едем раптом уявив, що за спиною Григорія Гарди стоїть Безликий — і підказує, як тому вчинити. 

Це припущення раптом налилося фарбами й набуло форми. Справді, до кого міг поспішати Безликий на президентському поверсі, як не до голови адміністрації? Звідки ще в Гарди могла з’явитися інформація про замах? Будь це повідомлення спецслужб, він би неодмінно сказав про це. Як і про те, що лікарню перевірять на предмет вибухівки. Але Гарда обходиться без конкретики, Гарда лише вмовляє, — чи не тому, що цієї конкретики просто немає, а вигадати переконливі аргументи Гарда не встиг? 

Що довше Едем думав, то більш фальшивою здавалася йому ця ситуація. Гарда замовк, очевидно, злякавшись, що може переборщити. Охоронці чекали на реакцію президента. 

— Я маю там бути, — сказав Едем. 

— Пане президенте… — Гарда явно не збирався здаватися. 

— Договоримо потім, — Едем скинув виклик. 

Загрюкали дверцята автомобілів. Кавалькада рушила. 

Едем підняв скляну перегородку між переднім і заднім сидіннями. Що б там не замислювали Гарда з Безликим, йому нецікаві їхні інтриги, якщо вони не впливали на події сьогоднішнього дня. 

А що, як Едем помиляється — і Гарда цілком щиро попереджає про небезпеку, і президента вб’ють, виконавши тим самим пророцтво джина? 

Едем не знав відповіді на це запитання. Він згадав простягнутий джином договір, свій дотик до гарячого скла і відбиток пальця, що аж спалахнув на древньому сувої. Договір, який він підписав не читаючи. 

Едем намацав уламок дзеркала в кишені піджака. Ще недавно він намагався викликати джина, аби поділитися з ним сумнівами щодо свого вчинку з антикорупційним прокурором Мостовим. Ображений Саатчі його тоді проігнорував. Але тепер ішлося не про дружню бесіду — Едему треба було уточнити умови їхньої угоди, і це був хороший привід для вибачення. 

Намагаючись не порізати пальців, він вийняв скалку. 

— Саатчі, — він упіймав свої