Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Мама відкрила мені двері й запросила зайти. Її обличчя виглядало блідим і напруженим, а очі нервово ковзали по кімнаті. Щось точно було не так.

— Як ти? — я скинула пальто й пройшла до вітальні, кидаючи на неї занепокоєний погляд.

Мама опустилася на диван, здавалася якоюсь відстороненою.

— Я була сьогодні у Девіда, — сказала вона майже пошепки.

Ці слова змусили мене зупинитися на півдорозі до кухні.

— У слідчому ізоляторі? Що він хотів від тебе? — я різко повернулася до неї. Всередині все напружилося.

Девід був жахливим. Маніпулятором, монстром, і навіть зараз, коли він перебував за ґратами, я боялася за маму. Боялася, що він якось зачепить її, використає її доброту чи довіру.

— Просто поговорити, — видихнула вона, але це звучало недостатньо переконливо.

— Про що? Що він тобі сказав? — я опустилася поруч із нею, намагаючись стримати хвилю обурення.

— Це ти мені краще розкажи, — мама не дивилася мені в очі, її голос був холодним і жорстким, як лезо ножа.

— Що розповісти? — мій голос тремтів, і я знала, що це не залишилось непоміченим.

— Хто такий Лео і яким магічним чином він вирішує всі наші проблеми? — її погляд, хоч і відведений, пробивав наскрізь.

Слова застрягли в горлі, а руки мимоволі стиснули край дивана.

— Я можу тобі все пояснити, — нарешті видихнула я, намагаючись зібратися. — Я розумію, що з боку це виглядає так, ніби...

— Так, ніби моя донька спить за гроші? — її слова впали, як удар, від якого я не могла оговтатися.

Мій світ на секунду завмер, поки в грудях не зросла хвиля гніву та болю.

— Це не... — я спробувала відповісти, але вона перебила мене.

— Це що? Знаєш, що він мені сказав? Що я мала б брати приклад з тебе — як і під кого лягати!

Її останні слова звучали так, ніби хтось вирвав землю з-під моїх ніг. Її обличчя відображало відразу, образу, біль. Мене захлеснуло почуття провини та безсилля, і водночас щось у мені почало горіти — розуміння, що я повинна захистити те, що у нас є з Лео, навіть якщо для цього доведеться пояснювати речі, які здавались очевидними для мене, але були незрозумілими для мами.

— Клянусь, я б ніколи не повірила йому, але у нього були докази. Будинок був викуплений під їхнім прізвищем, Аріель, — мамин голос тремтів, але очі палали від обурення. — Боже, невже я так виховала тебе? Я намагалась скинути це на перше кохання, на твій пошук любові, якої ти не отримала від батька, коли ти переїхали до нього… Але це... Це виявилось набагато гіршим.

Моє серце стискалося з кожним її словом.

— Це все не так! — я різко піднялась з дивану, сльози текли з моїх очей, змиваючи залишки гордості.

— Що не так? Де ми, Аріель, а де такі, як цей Лео!?

Я зупинилась, стискаючи кулаки так сильно, що нігті врізались у шкіру.

— Про Девіда ти так не казала... — мої слова були ледь чутними, але мати почула їх, і її обличчя напружилось.

— І до чого це призвело!? — вона підвищила голос, встаючи зі свого місця. — Такі чоловіки не дивляться на таких, як ми! Я не виховувала повію, яка буде торгувати собою, щоб допомогти мені!

Її слова різонули мене, як ніж. Я вдихнула, але повітря не вистачало, груди стискалися від болю.

— Як ти можеш таке казати? — я закричала, сльози заливають моє обличчя. — Ти навіть не розумієш, ким він є для мене!

— Ким він є для тебе? — її голос підвищився ще більше. — Спонсором? Захисником? Господарем?

— Він кохає мене! — моя відповідь була настільки щирою, що у самої тремтів голос. — І я кохаю його!

Мама мовчала, її руки опустились, але погляд залишився таким же суворим.

— Кохає? Це те, що він сказав тобі?

Я застигла, її слова потрапили прямо в те місце, де народжувалися сумніви.

Лео ніколи не казав мені, що кохає. Але... Я відчувала. Його дії, турбота, ревнощі — хіба це не було доказом його почуттів?

— Він цього не казав, чи не так? — мама зробила крок до мене, її очі були сповнені сумішшю розчарування та болю. — Сонечко, я хочу для тебе кращого. Він пограється і викине, а за таку допомогу доведеться платити.

Ці слова прорізали мене, залишаючи по собі крижаний холод.

— Лео не такий... — мої слова прозвучали так тихо, що я не впевнена, чи вона їх взагалі почула. Я кинулася до дверей, бажаючи тільки одного — вийти звідси, звільнитися від цього задушливого простору.

— Ти залишаєшся зі мною! — її голос став ще гострішим, і в ньому було більше благання, ніж злості. — Не роби дурниць!

Я озирнулася на неї, побачила, як тремтять її плечі, і як безсило опускаються руки.

— Дурниці? — я видихнула, обертаючись до неї всім тілом. — Мамо, ти навіть не намагаєшся зрозуміти мене.

В її очах промайнула суміш страху і розгубленості.

— Якщо ти вийдеш звідси, назад шляху не буде.