Читати книгу - "Забудь-річка"

— Фаєр!

— Сла... — почувся високий дискант, але його заглушив недружний залп.

Степан обернувся. Чотові прямували до стіни, щоб відповідно до статуту переконатися, що страчені не уникли своєї долі, а за необхідності дострілити їх із своїх «зауерів». А ті, хто ще недавно були молодими, веселими українськими хлопцями, лежали тепер на землі, і рештки життя витікали з них червоними переривчастими цівками крові — це серця робили останні удари перед тим, як зупинитися навіки.

* * *

Кожна мама двічі навчається у школі: першого разу сама, а другого — зі старшою дитиною. От іще вчора ти була безтурботною клієнткою дитячого садку: зранку віддала, ввечері забрала, головне — не запізнитися. А вже сьогодні домашній вечір сповнений вічним: що задавали? чому не записано? сядь рівно! перепиши начисто! не нахиляйся! де твій підручник? — що відтепер з невеликими варіаціями буде супроводжувати вас найближчі одинадцять років.

З вересня, коли схвильовану і святкову, вона віддала Настуню під опіку класної керівниці, опецькуватої і милої, схожої на квочку у своєму постійному клопоті та воркуванні з дітьми жіночки, минуло вже два місяці, і навчання з веселої гри, що нею здавалося на початку, перетворилося на набридливу рутину. Уляна дивилася, як на очах скисає посмішка на доньчиному обличчі, варто лише згадати про домашнє завдання, і міркувала: ну гаразд, два місяці тому вона з радістю йшла до школи, бо це — ознака дорослості, із захопленням розповідала про уроки та вчителів, а сьогодні де воно все вивітрилося? Немовби у школі існував окремий предмет — знудження та марудність, і у ньому всі учні досягали найбільших успіхів.

Своїми сумнівами вона поділилася з Катькою.

— А як інакше? — сказала мудра подруга. — Усі діти хочуть до школи. Себе згадай. Хотіла навчитися читати і рахувати?

— Звісно.

— І всі так само. А потім виходять зі школи і ненавидять читати і рахувати. Їх привчають до цього десять років.

— Одинадцять, — виправила Уляна.

— Тепер одинадцять, — погодилася Катька. — Одинадцять років вчать ненавидіти читання. Для надійного результату.

І вони невесело засміялися.

Зате пощастило з танцями. По-перше, вони були поруч зі школою і за невеличкі гроші вчителька продовженого дня відводила Настуню на заняття, звідки вже Уляна забирала машиною. А друге і головне — викладачка танців мала талант до спілкування з дітьми. Вона заохочувала їх за будь-який успіх. У неї всі були «молодці» і «супер-молодці».

— Мамо! А я сьогодні супер-молодець! — радісно хвалилася мала.

— А коли ти будеш супер-мега-турбо-молодець? — уточнював Степан, який полюбляв зустрічати своїх дівчаток з роботи.

Після піратського полону він вирішив зробити перерву у рейсах і тепер хазяйнував удома. Щиро кажучи, Уляна не розуміла, як моряки можуть нічого не робити між плаваннями. Взяти, наприклад, очаківських рибалок — коли навігація закінчується, вони залягають на дивани, так що й трактором не зрушиш. Добре, що винайшли пульти до телевізора, бо, кажуть, у старі часи кликали жінок, коли треба було перемкнути канал. Обідати — і то не завжди до кухні дочалапували. Степан, звісно, до такого не доходив, але все-таки Уляна не розуміла: як це так, прокинутися зранку і знати, що тобі нічого робити? Все своє життя вона зранку квапилася. Спочатку була школа, університет, потім робота, а коли з’явилася мала — цей універсальний центр зайнятості — то навіть поспати не завжди вдавалося. Хіба що у неділю, коли можна забрати її до себе в ліжко і там бавити досхочу.

— Моряк на судні працює цілодобово,— пояснював Степан. — Судно — це великий організм зі своїми системами, проблемами і хворобами. І капітан навіть на секунду не може покинути думати про нього. А кожен помічник — про своє. І вахти, і документи.

Уляна сміялася:

— Тоді виходить, що я теж моряк. Бо теж працюю цілодобово. І на вахті, і з документами. Мої організми, щоправда, не такі великі, як корабель. Але їх два — Настуня і ти. І я теж навіть на секунду не можу покинути про вас думати. Особливо про цей маленький організм, — і вона тріпала по голові доньку.

— Ну, мам!

Степан багато розповідав про море — але переважно про старі часи, коли там було по-справжньому небезпечно.

— По-справжньому! — обурювалася Уляна. — І це говорить людина, яка щойно повернулася з піратського полону.

— Ні, ну пробач, ти не порівнюй роботу моряка тоді і тепер. Дертися у шторм на щоглу — і сидіти в машинному відділенні.

— В машинному відділенні — шум і бруд, — не здавалася Уляна. — А на палубі — свіже повітря.

— Занадто свіже. І піратів, до речі, тоді теж вистачало, — він зазвичай був не дуже говіркий, але коли ішлося про морські справи, розходився по-справжньому. — От послухай, як працювали раніше матроси. Перша вахта з півночі до чотирьох ранку зветься собачка.

— Собачка?

Він посміхнувся:

— Собачка. Собача вахта. Потім зміна, заступає друга вахта, а перша спить три з половиною години.

— А чому три з половиною? — не зрозуміла Уляна.

— А тому що у вісім знов на вахту, щоб встигнути поснідати.

— Нічого собі!

— Отож. Вахта з восьми до дванадцяти.

— А чого ти кажеш «з восьми»? — втрутилася Настуня, яка працювала домашнім цензором. — Треба казати «з восьмої», правда, мам?

— Правда, — посміхнулася мама.

— Дякую, — на відміну від більшості, Степан не ображався, коли його виправляли. І чесно сказати, його українська прогресувала з кожним місяцем. — З восьмої. До дванадцятої. З дванадцятої обід і відпочинок, потім дві піввахти по дві години, коли всі працюють по судну, латають вітрила, ремонтують, фарбують, а цього на кораблі ніколи не бракує. Потім вечеря, і з двадцяти, тобто з двадцятої до півночі вахта. Потім спати, і знов. Плюс аврали, коли треба переставляти вітрила, а це робота для всього екіпажу.

— Ого! Це виходить по дванадцять годин на добу.

— Бувало й більше. Тепер теж буває, бо судновласник завжди хоче заощадити на екіпажі. Але це ж зовсім не та робота, що з вітрилами.

Вперше відколи залишила мамину хату, Уляна мала поруч людину, з якою могла обговорити, порадитися, навіть поскаржитися. Хоча треба зауважити, що у деяких питаннях Степан був надто жорстким у оцінках, а інколи його навіть важко було зупинити.

—