Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Безтурботний підіслав Рекордиста, той випросив у мене навіс, я, тюхтій, згодився, а Безтурботного за Рекордею не побачив і прогавив, що той з-під носа в нас викрав Котю.

Гриша мовчав далі, Педан теж. Чи знав уже все про Котю й Безтурботного, чи злість на Самуся за дев’яносто дві курки й півня пересилювала найгострішу цікавість? Але ж ми умовилися не заглиблюватися в психологію.

— Значить, так, — не дуже переймаючись мовчанкою Гриші, спокійно розмірковував Самусь. — Я все це тут обдумав, і все правильно. Можемо з тобою, Гришар, завести свої комбайни й змести к чортовій матері всі ці столи, пристілки, які тут понаставляли Безтурботні. А не хочеш, то підождемо, як збереться свайба, я договорюсь за півлітряку з шляховиками, візьму в них грейдер, прибуду сюди верхи на техніці і — як собака язиком злиже всі ці гулі! Все правильно?

— Не смій! — тихо промовив Гриша. — Ти тільки мені спробуй! Морду наб’ю!

— Ти? Мені?

— Я!

— Можна сміятися?

— Посмійся, посмійся! А тільки не забудь, що я тобі сказав! При всіх і наб’ю! І з комбайна, і з грейдера стягну на землю і наб’ю!

— Все правильно, — крізь зуби чвиркнув Самусь так, що долетіло майже до Гриші. — Ти хочеш мене образити. Але знай, що ніхто ніколи не зміг образити Самуся. Пойняв? А в дурні пошилися ми вдвох.

І він спокійно пішов до свого «Колоса». Педан мовчав. Ні співчуття, ні заспокоєнь, ні порад. Бо що слова? Те, що в чоловіка твориться в душі, само перетліє, перегорить, як силос, — і, дивись, вийде якийсь продукт, може, й корисний. Педан при всій своїй видимій суворості був чоловік м’який, добрий і мудрий. Та не всі люди такі навіть у Веселоярську. Той же Іван Безтурботний, не вдовольнившись своєю таємничою, нез’ясованою перемогою над кращими веселоярівськими механізаторами, вирішив експлуатувати до кінця щастя, яке звалилося на нього з неба, і одразу після урочистого акту в сільській Раді сів з Котею в Рекордистового «Москвича» й став розвозити запрошення на весілля.

Запрошення було віддруковане на бланку, все в квіточках, у стрічках — злитих у поцілункові голубів, щоправда, бракувало, але дві руки в потиску прикрашали цей витвір районного поліграфічного генія, освячували текст, який гласив: «Катерина та Іван Безтурботні, які з доброї волі й великого кохання закладають нову радянську родину, ласкаво просять Вас на своє весілля, що відбудеться…»

«З доброї волі й великого кохання!» Де ще, крім наших степів, могло виникнути таке вичерпне формулювання? І що могло вразити більше в саме серце Гришу Левенця, аніж оце словосполучення? Тут негайно може виникнути запитання: а звідки Гриша міг довідатися ще й про текст запрошення? Дуже просто: запрошення було вручене йому особисто… самою Котею! Пристрасті вже й не веселоярівські, а справді шекспірівські, бо змішалося грішне з праведним, сміх із гріхом, журба з веселощами.

Перші запрошення вручені були молодожонами першим людям Веселоярська: товаришеві Зновобрать і всім присутнім на церемонії в сільраді, тоді голові колгоспу Зіньці Федорівні, секретареві парторганізації Грицьку Грицьковичу, головному агроному Лисичці, головному зоотехніку Дашуньці (ага!), головному бухгалтерові Левку Левковичу, бригадирові механізаторів Безкоровайному, всім Щусям і всім Самусям, діду Левенцю і дідові Утюжку; між усіма цими численними рейсами «Москвич», ведений твердою рукою Рекордиста Івановича, заскакував кілька разів то до хати Гриші Левенця, то на ферму, але ні вдома, ні коло корів Котя ніяк не могла застати мами Сашки, так ніби жінка навмисне ховалася й не хотіла прийняти з рук зрадливої дівчини запрошення на весілля, подібно до того, як глава уряду, керуючись високими державними причинами, відмовляється прийняти вірчі грамоти від небажаного посла чужої країни.

Тоді, пометавшись по Веселоярську, молоді поїхали туди, де їх того дня не ждав ніхто, а вже Левенець і Самусь то не ждали ніяк і ніколи!

Колишні суперники, а тепер спільники по нещастю, вияснивши зранку взаємини і мовчки виробивши спільну платформу, яка гласила: ніяких вибриків, ніяких пережитків, ніякої дикості, спокій, витримка і високе благородство, — не маючи, отже, принципових розходжень у подальшій поведінці, зійшлися на обід (бо в ситуації, що створилася, Самусь уже не міг рвонути мотоциклом до Щуся на борщ з голуб’ятами, а їхати обідати додому на тракторі не хотів), розіклали на спільній газетці що в кого було, мовчки їли, запивали молоком, з задоволенням відзначили, що апетиту ніхто помітно не втратив, марних зітхань при сторонніх особах собі не дозволяв, смаку до життя не позбувся, жадоби до роботи — теж.

— Ще день-два — й косити! — сказав Гриша.

— Ох і вріжем! — вигукнув Педан.

— Все правильно, — зрадів Самусь, відчуваючи, що з цими словами з нього само собою знімається почуття вини, яке тяжіло над Самусем, як над царем Едіпом.

Тоді Гриша не витерпів і розповів сон, який снився йому цієї ночі. Віщий, чи що? Снилася йому Котя. Ніби вночі крізь причілкове вікно закидала його зеленими абрикосами, дрібненькими жердельками-морельками. Він просунув руки за вікно й затягнув Котю до себе в кімнату. Коли затягнув, злякався: Котя була ніби й не Котя, бо не чорнява, а білява, не туга, як пружина, а якась м’яка, в сірому, як графітна змазка, платті, не говорила, а кудкудакала по-курячому, вирвалася йому з рук, стала й справді куркою і з розпачливим криком вилетіла надвір. Гриша вибіг за нею, опинився на погрібнику, а там повно курей, мабуть, більше, ніж на колгоспній птахофермі, але не білі, а сірі, і всі стали бити його крильми, дряпати роговими пазурами, клювати дзьобами…

Педан, мабуть, вражений «курячою темою» Гришиного сну, тільки рота розтулив з подиву, а Самусь зневажливо посвистів і розповів свій сон.

— Мені сниться рідко, — сказав він, — та вже коли сниться, то все правильно. Тобі Котя куркою примандюрилася, а в мене була сама циганка Олеля. Прийшла й стала роздягатися. Я їй: «Перестань!» А вона мені: «А ти поглянь!» Я глянь — а в неї четверо грудей! Та такі смагляві, молоді, ну! Чи й чув хто про чотиригрудих жінок, а все правильно.

Педан плюнув. На Самуся й на його сни. Якби Педан знав Шекспіра, то спокійніше б прореагував на Самусеву балачку, бо в «Бурі» (дія IV, ява І) написано: «Ми створені із тої ж речовини, що й наші сни». Та Педан не знав Шекспіра, а шкода. Бо мирний механізаторський обід мав невдовзі перетворитися на справжню шекспірівську трагедію з усім її гірко-гротескним склубоченням подій, слів