Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

16

Лист до Стефана Таранущенка від 4 березня 1954 р. // Цит. зб. — С. 201.

17

Лист до Стефана Таранущенка за квітень 1954 р. // Цит. зб. — С. 206—209.

18

Лист до Дмитра Косарика за січень 1957 р. // Цит. зб. С. 308.

19

Лист до Емми Гурович за жовтень 1957 р. // Цит. зб. — С. 101.

20

Лист до Стефана Таранущенка від 3—5 січня 1955 р. // Цит. зб. — С. 243—244.

21

Передовсім це стосувалося того-таки В. Яворівського, який незадовго перед тим, 1981 року, опублікував біографічний роман про К.Білокур «Автопортрет з уяви», де «опустив» свою героїню в найпростіший і найневигадливіший спосіб, котрим патріархальна культура традиційно поборює жінок-«дисиденток», — помахавши над небіжчицею ніколи не баченим нею фалосом, тобто представивши її страдницею «на жіночому ґрунті»: знай галюцинуючою в менопаузі незвіданими на віку плотськими втіхами та пологами (!). Листи з'явились як пряма «відповідь героїні» її невдатному «біографу» — з них ставало ясно, чим насправді в останнє своє десятиліття галюцинувала Білокур, і що тим, хто доти брався про неї писати, треба притьмом міняти своє розуміння природи творчости взагалі й жіночої зокрема. Удар по культурі панівного офіціозу вийшов тим дошкульніший, що його завдала не просто жінка, а ще й, як на глум, малописьменна селянка — представниця того, найупослідженішого в СРСР, класу, з якого майже всі наші літературні нувориші й вийшли — і отриману над яким соціальну зверхність вважали своєю особистою заслугою, доказом своєї  д у х о в н о ї  (так!) обраности порівняно з тими, хто зостався «внизу». Тяжкими зусиллями домігшись статусу офіційного письменника з усім пакетом соціальних привілеїв: путівками, дачами, квартирами, спецрозподільниками і т. д., — визнати за «сільською бабою» духовний світ, непорівнянно складніший од їхнього власного, було для цього прошарку джіласівського «нового класу по-українськи» непосильним викликом: це означало б відмовитися від усієї системи вартостей, виплеканої в них радянським вихованням. Білокур треба було за всяку ціну вернути «назад на місце», і це було з успіхом зроблено: в тому, що сьогодні її вивчають у школі не за її власними текстами, а за романом Яворівського (на початку 1990-х ще й екранізованим!), не можна не догледіти класичного патріархального «реваншу над бунтаркою». Образ нещасної старої дівки (в підтексті все-таки — сільської юродивої, або, евфемістичніше — «богданівської одержимиці»), який із певністю нікого ніколи не надихне як взірець до наслідування, надійно заслонив від нових поколінь істинну трагедію генія і культурний смисл її ціложиттєвого подвигу.

22

Кажу «провіденційного», бо обидва її «епістолярні романи» — і з Таранущенком, і, пізніше, з Дмитром Косариком — це, власне, спілкування з «вигаданим адресатом»: чоловічим відповідником une princesse lointaine («чужодальньої принцеси») провансальських трубадурів, котрим «дама серця» так само була потрібна не так як реальна жива жінка, а як «точка опори» для активації потужного, інакше незапотребованого емоційно-психологічного ресурсу. Феномен цей надто добре знаний і вивчений у культурній історії, геть і в такій занедбаній, як наша («епістолярні романи» П. Куліша, як показав В. Петров, мали ту саму природу), щоб спеціально на ньому спинятись, і якщо я це тут усе-таки роблю, то винятково в слабкій надії хоч трохи отямити наших численних «уболівальників» за «сердешну Катерину», які роками зворушливо продовжують писати, буцімто вона в такий спосіб мріяла на старість «влаштувати власну долю». Це, що й казати, дуже практично, але не дуже далеко відбігає од гінекологічних марень В. Яворівського: насамперед їй усе-таки треба було в тій своїй Богданівці чимось жити — і чимось, окрім книжок зі шкільної бібліотеки, живити вічноголодні інтелект і уяву. Саме перед «уявними портретами» своїх «чужодальніх принців» Білокур розкривається найповніше — і місцями «шаманить» уже на повну силу: тут і спогади, й візії, і власні вірші, й народні пісні, і вставні новели-замальовки, й навіть любовна ворожба (інтеліґентніший С. Таранущенко, який, вічна йому хвала і дяка, куди краще, чутливіше од простакуватого Д. Косарика виконував приписану йому «за сценарієм» роль «емоційного суфлера», піддається навіть на телепатичні заклики: вийшла «сценаристка» на город, промовила «декількі раз» «за вітром» — «щоб він мої слова узяв, відніс у Київ та й вам віддав»: «Степане, озовіться! Степане, окликніться!» — і «Степан» покірно «окликається»: того самого дня пише їй листа й відносить на пошту). Якби цих «романів» у її житті не було, про Катерину Білокур ми знали б, либонь, не набагато більше, ніж про Никифора з Криниці.

23

Лист до Дмитра Косарика за грудень 1956 р. // Цит. зб. — С. 305.

24

Лист до Стефана Таранущенка за червень-липень 1954 р. // Цит. зб. — С. 223.

25

Лист до Стефана Таранущенка від 3—4 грудня 1954 р. // Цит. зб. — С. 185.

26

Див.: Марченко В. Творчість і життя. — K.: Сфера, Дух і літера, 2001. — С. 301.

27

«В нас мале село, був невеликий клуб, маленька сцена, а яка сильна, талановита молодь зібралась на той час! О, скільки ми поставили за той час ріжних п'єс і як ми їх хороше виконували! Нас поважали селяни (NB: а якраз таких, кого поважали, й арештовувано! — О. 3.). І коли було, що з постановкою якої п'єси чого забаримось, то навіть літні селяни було питають: „Чого це так довго нема в клубі нічого?“. А як уже вистава, то в клубі повно і старих і молодих. І які ті сільські артисти були все люди хороші, культурні! <…> Та на світі вічного нема нічого, і почала потроху розходитись моя дружна сім'я <…> І приходиться сказати словами тії пісні: „Где же вы теперь, друзья-однополчане, дорогие спутники мои?“» (Автобіографія Катерини Білокур, надіслана в зв'язку з нагородженням Грамотою Президії Верховної Ради УРСР 6.04.1950 р. // Цит. зб. — С. 66). Питання, евфемістично-обережно поставлене «словами тії пісні», було не зовсім риторичне — про долі більшости своїх «лицарів юности», забраних ҐУЛАҐом, Катерина Василівна справді не знала і, не виключено, в такий спосіб робила несміливу спробу якось у властей про них допитатися.