Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Я не можу тебе, дочко, неволити, — сказав суворо він. — Але ти йдеш проти моєї волі. І тому ставлю свої умови: не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.

Як оповідали, у нашу родину мамка принесли всього дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:

— Се буде мій куток!

А з родиною Данків їй насправді пощастило. Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку у сім’ю, як рідну доньку. Та й сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і білоручка — раптом ніби переродилась і виявилась вмілою газдинею у хаті й беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому, не забувши полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку із дому ледь не голою без «будьте здорові».

Одне турбувало Фіскарошку… В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині: дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В ньому, цьому загадковому тумані, ніби починав губитися реальний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман, за зізнанням мамки, розвіювався і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. Більше того, починали розповідати про такі речі, від яких у кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки. Скажімо, мамка могли із такою обізнаністю говорити про судний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Голгофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав каміння… Як вели себе стражники, як їх було звати, у що були одягнуті — все до найменшої подробиці спливало із мамчиних вуст. І що найцікавіше: мамка у своїх одкровеннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не згадувалось у древніх писаніях.

Одного разу я сам чув, як вони говорили про царя Соломона. Оповідали із таким захопленням, блиском у очах і любов’ю, ніби все життя прожили поруч нього і були улюбленицею древнього правителя.

Слухаючи мамку, складалось враження: у той час, коли її спеленував дивний туман, жінка мандрувала крізь часи і простори…

…Агрономка Катерина, видно, була людиною інтелігентною, бо, вловивши у мамчиній бесіді різку зміну тону голосу, перевела мову на інше. А коли прощались, раптом запропонувала:

— Ганно Петрівно, через тиждень у Мукачеві — осінній ярмарок. Там, крім урожаю, будуть демонструватись роботи народних майстрів і художників. Я пропоную виставити і кілька ваших картин.

Мамка заперечливо замахали руками, але ось тут агрономка вже показала свій характер і вміння переконати.

Врешті-решт мамка згодились експонувати на виставці дві свої картини — «Закоханий скрипаль» і «Вечірня пісня матері». На першій — молодий юнак, неймовірно худий, довговолосий, із загостреним обличчям і фанатичним поглядом, на фоні старезного, розколотого блискавкою дерева грав на скрипці. На поклик його музики із обвуглених розщілин стовбура починали виглядати молоді пагінці. А на самому вершечку охрещеного блискавицею дерева на кількох уцілілих гілках один за одним розкривались пуп’янки рожевих квітів.

Скрипаль грав пристрасно, жагуче, з великою тугою і болем від нерозділеного кохання, і з його довгих-довгих, прозоро-худих пальців безугавно капала кров…

На іншому полотні слалося безкінечно довге поле скошених хлібів, на самкраю якого занурювалось у сутінки сонце. А по стерні, ранячи босі ноги, ішла щаслива молода мати із великим оберемком трави за спиною і немовлям на руках. Охоплена рожевим полум’ям вечірньої заграви, молода жінка, бачилось, палала і сама своїм світлим і тихим вогнем материнського щастя. Вона навіть не йшла, а летіла із дитиною, незважаючи на гострий і пекучий біль. Видно, жінка спішила додому. Перед нею, на півночі, вже спалахували де-не-де зірки, стелячи до землі проміння.

І щаслива молода мати, здавалося, по тих світлих променях йде не до села під Ловачкою, а піднімається зоряними стежками у щасливе небо…

Як не намагалася Катерина притулити «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері» на найвиднішому місці у центрі виставки, організатори свята, побачивши мамчині картини, радили або полотна взагалі забрати, або тицьнути кудись у закапелок. Агрономка була у відчаї. Мамка ж тим часом, не дослуховуючись ніяких порад, виставили свої картини у найнепримітнішому закапелку знаменитого мукачівського Латоричного двору.

А виставка-ярмарок чимдалі оживала, заливалася троїстими музиками, дзвеніла людським сміхом, фіглями, перегуками і перемовами. А над усім — із гучномовців, прозваних у народі «московськими галями», лунали бадьорі марші і революційно-оптимістичні пісні про щастя совєтських народів, якого ніхто досі в історії людства не пізнав, і наймудріших правителів-вождів, яких ще не знала жодна цивілізація світу.

І тут, не лукавлячи, скажу: ярмарки-виставки направду були багатими й розкішними. Перші повоєнні роки землі, століттями щедро годовані і доглянуті закарпатськими газдами, родили воістину багатирські врожаї. Вздовж центральної вулиці Мукачева, ледь не один на одному, стояли дерев’яні будки-ларьки із ящиками різнофайтових яблучищ, грушищ, картоплищ, морквищ… Майже над кожною будкою висіли гігантськими намистинами в’язанки жагучо-червоного, як циганські хустини, перцю, білого й міцного, як гусарські зуби, часнику. Велетенськими сережками звисали на стовпах грозна гонорового й самозадоволеного винограду. Його було стільки сортів і кольорів — на всяк смак і око, — що навіть педантичні жовтопузі оси геть збивались із ліку й пили нектар як попало.

Цілими копицями на