Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Це неймовірно!.. Як вам вдається?!.. Звідки ви все це берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.

— Вам любиться? — простодушно запитали мамка.

— Немає слів! — притулила руку до серця Катерина. — Я вражена!

— Мені дуже приємно і радуюся, — мовили мамка і усміхнулись якоюсь осяйною, ніжно-трепетною і довірливою посмішкою — такої посмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.

— Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса. Ви чули про такого?

— Чула… мені Вчитель розповідав… дещо навіть бачила, — не вельми охоче відповіли мамка.

— Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед них був альбом. В ньому я побачила картини Чюрльоніса… І тоді так само була вражена!

— Ми несхожі… — тихо сказали мамка. — Ми просто з однієї Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.

— Як, хіба ви із Прибалтики? — перебила Катерина.

— Ні, звичайно, що ні… Але я вас попрошу — не будемо про це більше говорити, — сказали якось сухо мамка.

Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і лагідною, як скибка хліба — хоч до рани прикладай. Проте, коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні рамки людського, а поготів сільського світосприйняття, тоді вони ніби перероджувались — ставали твердою, рішучою і навіть різкою у висловах.

А дивовижних речей в житті і поведінці мамки траплялось чимало і досить часто.

Ну, скажімо, яким чином чарівна красуня і дочка першого газди в селі вийшла заміж за простого хлопця — мого батька. Про це, пригадую, якось мою мамку запитав і пан Фийса.

Вони усміхнулись своєю смиренною ніжно-лагідною посмішкою і мовили:

— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу, чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить… Ні, не закричав, а простогнав: «Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і себе згублю із сього світу!»

— І ти, Анцько, напудилась? — резюмував здивовано Фийса.

— Майте розум, пане вчителю, — мовила ображено мамка. — Я ніколи, окрім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово «люблю» із таким болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи у цьому світі не скаже мені так слово «люблю», як сказав він…

— Ой, Анцько, ти не знаєш: што-што, а Данки знають говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою Фийса.

— Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли… Семен сказав слово «люблю» так, што я зрозуміла — ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі… вони зримі… І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказано мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові… Такий метелик — один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила!

…Забігаючи на десятки літ вперед, скажу: думаю, що, окрім мовленого панові Фийсі, була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька.

Як би я не картав — звичайно, із любов’ю і ніжністю — свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із виразно-аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у елітному гусарському полку. А ще очі! Ось написав це речення і спіткнувся… Ніяк не можу віднайти слів, аби повністю передати не те, що красу, а незвичність тих очей… Навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же одразу помилувати.

А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний — де заробити, а де вкрасти — це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, аби у ті страшні часи ми вижили!

Все це я збагнув через багато-багато літ, коли став і сам батьком. І теж отак кидаю собою, аби утримати родину і вивести у люди дітей…

Але ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого і дід Петро Наполійон.