Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Но добрі… добрі… Неси кендерицю на місце, де їй і положено… А завтра скажеш ланковому, авби записав тобі ті кілограми у трудодень…

Нянько, безперечно, усе дуже уважно вислухали, як мовлять, задніми вухами, попрощалися із нічними стражами колгозного добра і повернули ніби знову у поле. Пройшли зо дві сотні метрів, а далі сторожко, як заєць, залягли у кукурудзі. А коли упевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через ярки додому.

Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже мирно — не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові, не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаженим мацуром… Вони затягли у сіни мішок із кукурудзою, кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг, ледь не плачучи, приреченим голосом мовили Фіскарошці:

— Мамко мої рідні, сесе не дитина… сесе… сесе неправедна сила, якої ще буде боятися даже вогонь і вода…

— Е-е-е, сину, дай собі спокій — дитина як дитина… Ти просто не видиш: є в ньому і много людяности, жалости…

— Так, так, — затакали головою нянько. — Він точно жалосливий, як той злодій, што убив матір і отця, а на суді плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.

— А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, — порадила, сердячись, Фіскарошка.

— А я… я… я його більше нигда-шуга і не візьму, — підняли, капітулюючи, догори руки нянько. — Бо на мою веру, якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю, то сесь збийвіч точно би умудрився завести всю нашу фамилію прямо у пекло огненне…

…Видно провидінню було угодно вберегти нашу колоритну сімейку від такого шаленого поводиря, як я, бо…

Якогось вечора до оселі завітала агрономка Катерина і з щирою українською одвертістю заявила: якщо мої нянько не припинять бурхливої діяльності по конфіскації колгоспного добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуться з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добродушна порада, за яку може постраждати і сама агрономка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцупить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи високоморальних сусідів.

Нянько, опустивши голову, кивав у знак згоди і щось муркотів про себе. На діда Соломона прихід колхозної начальниці навіяв панічний страх. Од несподіванки він отримав величезний стрес, і від того на нього напали страшні позіхи, а далі невимовна дрімота. І за якусь хвилину Соломон уже спав біля печі сном праведника, безбожно хроплячи і посвистуючи у ніздрі. Не на жарт перелякалась і Фіскарошка: безпорадно плескала у долоні і йойкала до Катерини:

— Дитинко моя кедвешна! Хіба то він, — кивнула на безпорадного нянька. — То біднота наша його жене, живемо у тісноті, діти, жона постоянно його хворіє..

— Я ніколи й не бачила вашої невістки, — похопилась Катерина. — Щось дуже погане з нею?

— Вони, паніко, хвора… у неї голова… на голову наша Анночка хвора, — почала плутано баба.

— А що з нею насправді?

— Кажу, штось із головою: вона постоянно малює… постоянно у книгах… Та най би малювала… ну хати… у хатах… копійку би усе заробила… а то її малювання — одне горе! — махнула баба безнадійно рукою.

При цих словах скрипнули двері, і на порозі стали мамка.

— Дай вам Боже доброго вечора, — мовила привітно.

— Вам теж вечір добрий, — відповіла Катерина.

— Я сиджу у комірчині і раптом чую ваш голос, — пильно почали дивитись мама на гостю. — І аж стрепенулася. Ваш голос я би упізнала серед тисячі. Та й ви зовсім не змінилися.

Катерина здивовано оглянулась по кімнаті і розгублено сказала:

— Вибачте, ви, мабуть, помилились. Ми з вами ніколи не зустрічались… Бачу вас уперше.

Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, виправдовуючись, мовили:

— Так, справді я могла обізнатись. Мене звати Анна, — простягнула долоню.

— А мене Катерина, — подала руку агрономка.

— Ти позирайся… навіть ім’я те ж саме, — тихо сказали мамка про себе і додали. — А я, Катерино, і далі малюю…

Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і перехрестилася.

— Мені розповідали тільки-но, — встала із стільця агрономша, — і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б побачила картини — якщо ваша ласка.

— Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не люблю показувати, але вам… — тут мамка затнулися, наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули рукою. — Ну… так… якшто маєте малінько часу, зайдіть, — розчинила двері і провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.

Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли товстезні кольорові свічки — такі, як правило, ставлять у церквах. І що дивно: кожна свічка горіла