Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Запахи стиглих слив-бистриць мали синьо-темні барви і пролітали над землею блакитними нитками бабиного літа… І ці синьо-блакитні барви до щемкого клубня у горлі пахли закарпатськими весіллями, хрестинами, храмовими святами і лункими голосами церковних дзвонів.

І нарешті — кукурудзяні качани! Ні, ліпше — качанища! Того року вони нагулялись, нажиріли, як молочні пацята. Висолопивши жовті язичища, із кожного стебла їх звисало по два-три… Качани були такими тучними, що вже не вміщалися у сорочках, рвали їх і своїми жовтими тілами підсвічували осінню ніч.

Мені ж чомусь здавалося, що то і не стебла кукурудзи стоять в рядах, а духи померлих. Начепили собі ті духи на пояс жовті кукурудзяні ліхтарі і бредуть через води глибокої осінньої ночі до тільки їм відомих світів. Од такої думки мене аж страхи взяли. І коли нянько черговий раз підійшли із оберемищем качанів, я повідомив, що боюся і надалі сидіти серед нічних кукурудз не збираюся. Це подіяло. Нянько набили качанами мішище і, як завше перестаралися: навіть половини краденого не влізло. Пойойкавши, пожалівшись на свою жебрачу долю, нянько звалили ношу на плечі і ми вирушили польовою стежиною додому — нянько попереду, я позаду. І тут!.. Десятки літ пройшло, а я й досі не можу збагнути і собі пояснити, що зі мною почало коїтися в ту мить: чи, може, від краси побаченого і уявленого в осінній ночі, а може, й від ляку темряви — мені закортіло заспівати. Ні, сказати просто «закортіло» — нічого не сказати. Мене нестерпно запекло, божевільно заспрагло, невимовно пронизало болем заспівати.

— Няньку, я хочу заспівати, — заскімлив я.

— Што, што — пісяти хочеш? — недочули нянько.

— Ні, співати… співанку… співати… — захникав я.

— Йой, слухай, дораз так тя лусну, що в писку язик оніміє, а в очах… от в очах і заспівають усі звізди небесні! — просичали нянько.

Але від цієї погрози мені ще лютіше хотілося заспівати. Мав таке відчуття: якщо зараз не заспіваю — без драбини вискочу на небо, або вмру одразу від розриву серця.

Я зупинився, аби нянько пішли вперед на безпечну відстань, і на всю горлянку затягнув безсмертний гімн діда Соломона:

Не відаю, чи од зачарування моїм співом, чи од несподіванки і ляку, світ одразу занімів. Кудись до мари повтікали цвіркуни, розчинилися у повітрі і позникали кольорові запахи, принишкли, як кури в нічному курнику, кукурудзи і соняшники… Тільки за кроків з десяток попереду пролунав якийсь відчайний стогін нянька:

— О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий мухоморе!

І тут у кукурудзі одразу знявся рейвах, почулися крики. Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у кукурудзі, одразу зреагувала на мій талановитий спів і, звісно, кинулась навперейми. Першим до рук народних дозорців потрапив нянько, а за ним влетів у пастку і я.

— Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? — запитав злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя: ліхтариком.

І тут із моїм няньком сталося неймовірне.

— Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко… Я так боявся… А туйки, слава Богу, і ви! — схопили нянько у радісні обійми ошелешеного Гебельса.

— А што сталося? — розгублено запитав Гебельс.

— Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што лусну од злості. Бо кілько’го учимо — коли руки тягнуться до чужого, до колгозного, візьми і нараз відрубай їх!

Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні насправді заспівали не тільки в очах моїх, але й в голові.

— А в мене такі нерви сіли, што піднявся із постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати! — продовжували плести шалениці мій нянько.

Але що вже загалом найбезглуздіше: нянькові, видно, повірили.

— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.

— Та я би до рана згорів від ганьби! — луснули кулаком себе по чолу нянько.

— Но, а малого смолоша для чого брав із собою? — все ще з недовірою запитав Гебельс.

— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.

Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.

— Видите, товаришу партійний секретарю, іще