Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Вони, бідні, знали: од Ґебельса пощади не діждешся. Цей не тільки переверне всю гатикошарку, а й ще й у гузиці понишпорить. Це тобі не мила, сердешна княгиня Катерина! Тут діє одвічний закон — бий своїх так, аби чужі зо страху здихали!

— А ми несеме додому каміння хижу будувати! — закричав радісно зверху я.

— Я, думаю, для твого нянька уже готова хижа чекає із товстими мурами і надовго, — злорадно усміхнувся Гебельс, підходячи до нас.

— Йой, перекривило би тобі писок на потилицю, — тихо побажав батько невідомо кому — мені чи Гебельсу.

— Ану ж лем скидай із себе гатикошар — що несеш?! — скомандував Гебельс.

— Вуєчку дорогий, такі тяжкі часи, що воші здихавуть… іде зима… жона хвора… — почали плести якісь нісенітниці зо страху нянько. — Тать Богонько вам запише…

— Записуються трудодні, — рявкнув Гебельс. — А ти скидай гатикошарку і ми тобі запишемо, що й Богонько тя не відмиє!

Гебельс силоміць стягнув мене на землю, далі потяг на себе й гатикошарку.

— Ну й навалив ти, Данку, — мовив партсекретар, задихаючись од тягаря і перекинув корзину.

А звідти, весело цорконячи, посипалось глумливо усміхнене од надвечірнього сонця каміння.

Криволабий Гебельс, роззявивши рота і вилупивши очі, тримав у руках порожню корзину і мав такий вигляд, наче йому ножицями яйця відчекрижили. Мої ж нянько досі стояли під придорожнім деревом із обличчям аскета-праведника, якого ось-ось мають розіп’яти-повісити за його фанатичну віру. Але тільки-но на землю поцокало каміння, теж вибалушили очиська і дурнувато гикнули. Проте вмить опанували собою і з гірким докором мовили до Гебельса:

— Ой, вуйку, вуйку, настільки вам большевики затуманили голову, що ладні жебрака уже й за камінь убити ци в темниці згноїти. Не переживайте, прийде час і вам ще вистачить того каменю, авби груди в землі придавити… А пока бажаю вам лем єдного: авби’сьте ся так файно мали, авби каждоє рано таку купу каміння насрали! — показав батько на гірку висипаних Гебельсом замашних каменюк.

Далі нянько різко рвонув з рук Гебельса корзину і кинув за плечі.

— Та мені сього каменю не шкода… просто люди казали, же ти крумплі тягаєш, — сказав розгублено Гебельс. — Каміння забирай на здоровлічко!

Але батько із виглядом переможця взяв мене за руку і гордо попрямував дорогою.

— Няньку, я хочу в корзину, я хочу знову нестися, — захникав я.

— Занімій і йди вперед, бо тя так копну, што перелетиш через Ловачку, як горобок! — просичали нянько.

Вдома, вихований на Фіскарошчиних молитвах, звісно, зізнався, що каміння у гатикошарку навалив я — авби нянько не брехали і не билися.

Тепер можете уявити, які шалені пристрасті розривали душу мого нянька — лупити мене ременем чи хвалити. З одного боку я напакостив, але тим самим і врятував нянька від великої біди. Отож нянько довго-довго не знаходили собі місця, доки врешті-решт не луснули мене по потилиці.

— Це од великої любові! — сказали полегшено не то собі, не то мені.

На що я підняв доверху праведного перста і сказав:

— Богонько все видить!

Проте наша спільна із няньком бізнес-компанія «Верховина, моя мати, не вкрадеш — не будеш мати» процвітала недовго.

Як правило, я залучався до підриву економічної могутності колгозного ладу вдень. Вночі нянько успішно проводили бізнес-операції по зменшенню врожайності садів, виноградників, овочевих і зернових плантацій самі. Але якось кілька ночей поспіль повернулися з кукурудзяного поля з порожніми руками. Виявляється, у густій, як смола, осінній темряві вони або губили схованки, куди зносили врожай і де прятали міхи, або, не приведи Господи, хтось, такий же самий «експропріатор» вислідковував нянька і безсовісно перехоплював уже готову здобич. Тому прийняли рішення: я буду виходити з няньком і в нічну зміну й працюватиму на посаді сторожа. Але, на моє щастя, перший же наш спільний нічний рейд у колгозні тили зазнав нищівного краху. Хоча події розгорталися дуже успішно.

Я сидів у глибині кукурудзи біля міха, а нянько тим часом нишпорили у ближньому межирядді, ламали качани і зносили до місця моєї дислокації. Якщо нянько випадково губили орієнтацію, тихенько погукували совою, я так само накукував їм зозулею. І що на все життя запам’яталось із тої ночі — тиша, запахи і кукурудзяні качани.

Тиша була вогкою і теплою, як писочок маленького щеняти, висока, сторожка і пильна, як бузьок над гніздом маленьких лелечат…

Запахи осінньої ночі, хоч вона і була геть сліпою, пливли над полями, яругами, селами хвилями дивовижних пахучих кольорів.

Може, це малювала моя дитяча уява, а може, бачила маленька душа… Але цієї теплої осінньої ночі кожен запах мав свій колір. Ось над садами під Ловачкою запалахкотіло жовте-жовте сяйво. Здавалося, над кожною яблунею, немов над черницею-великомученицею, засяяв величезний німб. Із-за Ловацьких гір легко дихнув вітер, і німби над яблунями-мученицями затріпотіли, і величезна хвиля, могутній жовто-сяючий вал піднявся аж до небес і накрив Мукачево і всі довколишні простори — і рідно-хвилююче запахло до сліз стиглими яблуками, а над виноградниками запахи мали бордово-оранжевий колір і коли