Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Гріх казати, крали картоплю усі: хто набивав торби, хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірилом був язик: як вивалиться із рота од тягаря, ото, видиться, уже й малінько досить. Більше того, йшов батько додому не злодійськими манівцями, не криючись, по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи у засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, — це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно буде в капкані. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді у село зупинився «бобик» — так називали військовий джип. Із машини вийшла агрономша Катерина.

— Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, — тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.

Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.

— Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, — почали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі у поле.

— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали! — запротестував я.

На той час мені, здається, йшов п’ятий. Хоч і був невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою — такий собі колоритний синтез баби Фіскарошки і діда Соломона.

Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько усе видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити, аби через нянькову брехню я потрапив до пекла — одразу вивів злодія на чисту воду.

— Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, — скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. — Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав… хочеме із жоною будувати… То півкошарки каміння несу…

Не відаю, які емоції у ці хвилини вирували у душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.

— Хай вам щастить, товаришу, у будівництві хати, — щиро побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. — Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах…

Вдома я був, звісно, і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із такою любов’ю і пристрастю, що й дотепер, коли міняється погода, мої вуха починають, як локатори, самі по собі вертітися, гудіти і палати нестерпним вогнем.

До моєї честі, всі катування я пройшов із німою впертістю на вустах і гордою ненавистю у очах. І коли родині якось з бідою вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо і з твердою вірою неофіта грізно промовив:

— Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!

Проте наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько наказали:

— Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!

Я пробував протестувати, проте дістав смачного щигля, а до того ще й обіцянку повечеряти ременем.

— Буде яйце курку вчити, із яким когутом їй жити! — мовили сердито нянько, впихаючи мене, немов лантух, у корзину.

Такого нахабства і непедагогічної поведінки я, звісно, простити не міг. Мій мудрий і ніжний мозок геть потьмарився, і в голові народився жорстокий план помсти…

В полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигулькував найтучніший плід, ховали у пазуху, а потім, ніби між іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом нишпорив берегом річки Латориці, відбирав найвагоміші каменюки і ховав їх неподалік корзини.

Під самвечір, коли гатикошарка наповнилась добірною картоплею, мої нянько, як і завше, прикрили дари осені травою, а самі далися добирати рядок. Я ж тим часом картоплини хутко переносив у верболози, а натомість наклав каміння і прикрив травою. Нянько ще й не встигли завершити роботу, а я вже як опричник, сидів у корзині і піджидав.

— Но, видиш, ремінь помагає розуму! — похвалили мене задоволено нянько.

Далі із великими потугами висадили корзину на себе і, заточуючись од тягаря, мовили:

— Што за біда така тяжка: або я недоїв, або ти, Митре, якоїсь тяжкої фени нажерся.

А відтак через кожні десять кроків, мої дорогі нянько, певне, аби самозаспокоїтись, весь час повторювали під ніс:

— Із повною кошаркою іти тяжко, зато дуже приятно… Із повною кошаркою іти тяжко, зато…

Із цими словами мої няньочко і вийшли прямісінько на партєйного секретаря криволабого Гебельса. Ідеолог сидів непримітно у глибокій канаві, при дорозі, а коли нянько порівнялися із ним, вискочив, як олень.

— Мамко мої,