Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Смішно говорити, але після не вельми вдалих експериментів посадити в керівні крісла Соломона і Фіскарошку партєйне начальство забракувало ідею створення колгоспу на Небесі. Проте пішли іншим шляхом: із нашого присілку створили садовиноградний відділок і приєднали його до бразільського колгоспу «Шлях вперед», або ж, як його ще називала Фіскарошка, «Путь в гузицю». А призначили керівником нового колгозного підрозділу молоденьку агрономку, дівчину-прийшлячку… Звали її Катериною. Тому, звісно, одразу й отримала сільське прізвисько — імператриця Катерина II. Не відаю, як виглядала справжня російська імператриця, але наша агрономша була воістину царицею — царицею краси. Середнього зросту, з довгою, аж до симпатично-смачненьких сідниць, тугою косою, пишними персами, неймовірної голубизни очима і якимось янгольсько-невинним обличчям — вона не просто зводила із розуму молодих легенів і чарувала старших, а й навіювала якусь невимовну тугу, світлу печаль за неземною вродою. Наші сільські дівчата із заздрістю називали Катерину поміж собою «руська княгиня». Хоча і говорила агрономша по-українськи, бо, як я потім довідався через багато літ, «руська княгиня» була родом із Східної України. Проте для закарпатців усі, хто приїздив із-за Карпат, були руськими. Катерина прибула до нас серед тисячі інших спеціалістів, як тоді говорили, для зміцнення місцевих кадрів.

Серед прибулих кадрів було багато людей добрих, сердечних, які із розумінням сприймали ситуацію, із щирим співчуттям ставилися до місцевих. Проте було і чимало набундючених індюків, які дуже високо тримали хвоста і з явною зневагою ставилися до корінних, як до меншовартісних.

Наша красуня-княгиня була вельми принциповою, суворою, але водночас справедливою, дуже доброю і співчутливою. Знайомство і зближення нашої родини із новою господинею Небесі відбувалося за дещо незвичних обставин.

…Погожого літнього дня наша мила Катерина, оглянувши на Ловачці виноградники, спускалася донизу. А тут, поблизу, у долині святого Івана, так називали у народі широку улоговину між виноградними схилами — росла дуже парадна черешня. Може тому, що росла вона єдиним деревом на весь довжелезний схил, черешня виглядала розкішною, пишною і гоноровою. Вона здавалася райським птахом павичем, який присів на хвильку перепочити по дорозі між грішною землею і садами Едему. А ще славилася черешня плодами неймовірної величини — майже як сливи-ренклоти, із запахом ванілі і смаком перезрілого абрикоса. Ось до цієї черешні і взяла курс наша княгиня — звісна річ, не вклонитися черешні за її достоїнства, а поласувати плодами. Проте бідна агрономша не знала, що перед цим до дерева уже навідалася і баба Фіскарошка. Теж, ясна річ, не воздати хвалу дереву за його красу. Йшла собі навпрошки через Ловачку до Мукачева дещо набазарувати. А хто чув, аби сільська жона йшла до вароша на базар із пустими руками. Баба враз закасала фартух і взялася хутко рвати із нижніх гілок черешні. А вони, нівроку, вродили рясно, якби дерево цілий рік медом кормили. За якісь півгодинки баба, як саранча, обчистила всі нижні гілки. Зав’язуючи акуратно величезний фартух черешень, баба вже взялася було рахувати гроші, що виторгує за плоди… Коли побачила: із Ловачки, наче закохана лебедиця, пливе собі, гойдаючи поставою, Катерина-княгиня. Серце Фіскарошки зі страху враз задудуніло кулеметом. Притьмом схопила клунок із черешнями і заховала його під ліщиновий кущ. А сама, прудкіше білки, миттю вискочила на черешню і швидко-швидко полізла на самий вершок і причаїлася, як фазаниха, у густому межигіллі. До слова, моя дорога Фіскарошка до останніх судних днів своїх могла легко забратися на будь-яке дерево і дати в цьому фору будь-кому із молодих.

Княгиня Катерина підійшла до черешні і, видно, як і кожна жінка, в котрій дрімає дух праматері Єви, спокусилася плодами із казково-розкішного дерева. Проте зі споду черешні були вельми совісно обчищені, і агрономша й собі полізла на дерево, навіть не підозрюючи, що у неї над головою висить такий безцінний даруночок — напівжива, тремтяча зі страху Фіскарошка. Княгиня поласувала на дереві черешень, а потім зірвала найряснішу галузку, підняла її навпроти сонця і, видно, почала милуватися грою кольорів. І ось, коли агрономша піднесла над собою усіяну рясно плодами галузку, Фіскарошці чомусь дуркнуло у голову, що пані агрономша пропонує ті черешні їй, бабі.

— Дякую красно, паніко, айбо я вже доста наїлася черешень, — щиро подякувала зверху Фіскарошка.

У цій невимовній тиші долини святого Івана голос баби пролунав для бідної агрономші, як грім з ясного неба. Сердешна дівчина голосно скрикнула од несподіванки і страху, а далі, безпомічно чіпляючись за гілки, шалено полетіла із дерева на землю.

Щира подяка баби Фіскарошки коштувала Катерині-княгині трьох зламаних ребер і перелому руки.

До честі агрономші, її трагедія так і залишилась таїною і для громадськості, і для спецорганів — Катерина не видала черешневої диверсантки. Тепер баба у своїх молитвах до списку найближчої рідні додала ще й Катерину. І в знак великої вдяки щодень молилася за спасіння доброї «мацкальської душі».

Наступне знайомство із начальницею Небесі відбулося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних обставин, які нагадували театр сов’єтської комедії. А роль троянського коня у цьому дійстві зіграв, звичайно, я.

…Тої першої колгоспної осені, як на Боже диво, вродила картопля. І що найдивніше: по людських городах, де земля була доста нагодована, і рослини дбайливо доглянуті, бульба видалась, як воронячі яйця — дрібнота на дрібноті. А ось на колгозних нивах, де і грунти голодніші, і садилось насіння «…на тобі Боже, що мені вже не поможе», картопля викохалась, як гарбузенята — одна в одну. От і вір, що комунякам нечиста сила не помагає.

Кожного ранку все село вирушало збирати врожай. Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в гатикошарку — величезну корзину, яка спеціальними ременями кріпилась на плечах, хапали мотику і прудко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші картопляні рядки. А увечері, набивши корзину майже доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а зверху садовили мене… Далі гатикошарку ставили на якийсь горбочок, із величезними потугами піднімали вантаж