Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Сонцесяйний спробував поводитися дипломатично, бо мав підозру, що Гавриїл прибув сюди не з власної волі, а як посланець. А до послів, як відомо, треба ставитися з повагою. Він сплів з повітря стільця і запросив гостя присісти.

— Чим зобов’язаний? — запитав Денниця після традиційних привітань і крилостисткань.

— Я сюди прибув не за власним бажанням, як ти вже мабуть здогадався. — мовив Гавриїл і уважно глянув на Денницю.

Той хитнув головою:

— Продовжуй.

— У мене для тебе звістка. — провадив далі Гавриїл.

Денниця закректав:

— Ну звісно, з чим же ще можуть прибувати Ангели, не з мішком же грошей?

— Лукавиш, як завжди, — констатував Гавриїл, підозрюючи, що розмова зайде в безвихідь.

— Ну, так що за звістка?

— Ти пам’ятаєш день, коли взяв на поруки людство?

— А-а, ти про це, — махнув крилом Денниця, — Мушу тебе розчарувати: я не розкаююсь, більше того є очевидний прогрес…

— Можливо, — перебив Гавриїл, — можливо і є. Зараз не про це. Учора було 2114 засідання священного Небесного Синоду і всі одноголосно підтримали припинення цього експерименту.

— Яка одностайність. Цілий Синод проти одного Ангела, ну-ну…

— Все зайшло надто далеко. Ти мусиш відступитися.

— І чому б це раптом? Я веду облік усіх добрих і злих справ людства. Попри все, добрі переважають. Окрім того, ви не можете заборонити мені ними опікуватися. На це потрібна моя добра воля. А її — не дочекаєтесь.

— Ми радимо тобі відмовитися. — твердо мовив Гавриїл.

Денниця підвівся голосно розреготався:

— Не то що? Він мені радить. Та хто ти такий.

— Лише посланець, Деннице.

Сонцесяйний опустився у крісло і надовго замовк.

«Творець чогось боїться. — думав він, — Він знає про силу, щось, чого не знаю я. Інакше не наполягав би так на знищенні. В цій силі зла є щось незвідано-загадкове. І скільки я не намагався проникнути в її сутність, зрозуміти структуру, будову — марно. З конструкторами ж творця тепер не поговориш, їх життєвий ресурс давно скінчився. Але для чого вони створили цю силу? Не може бути, щоб вона була зовсім безкорисна. А може вона просто слугує поганим прикладом? Гм…»

Денниця зітхнув і звів погляд на Гавриїла, який спокійно чекав у кріслі.

— Пробач мою неґречність. Зовсім забув запропонувати тобі гостинців. Кави, чаю, можливо мохіто?

— Отруйних? — зіронізував Гавриїл.

Денниця розсміявся:

— З почуттям гумору у тебе все гаразд. Але хіба тебе можна отруїти, Гавриїле?

Архангел повільно похитав головою.

— Моя відповідь: ні. — Денниця відкинувся на спинку крісла, спостерігаючи за реакцією Гавриїла.

— Шкода, але ми змушені будемо застосувати санкції.

— Що-о? — Сонцесяйний округлив очив.

— Вони будуть ліквідовані не пізніше завтрашнього ранку.

— Цікаво, яким чином ти збираєшся це зробити?

— Потоп. Всесвітній. Планету затопить водою, все живе загине.

Денниця застиг з відкритим ротом, осмислюючи почуте:

— Це ви підмовили Творця на такий крок?

— В тобі нема смирення, Деннице. Це говорить злість, а не ти. Ти знаєш, що Творця ніхто не може підговорити. Це його одноосібне рішення.

— Але чому? Чому він так боїться цієї сили? А-а, ну звісно, звідкіль тобі знати?

Гавриїл мовчав. Денниця заходив по кімнаті взад-вперед.

— Отже ви хочете війни?

— Відступись і її не буде.

— Здається мені, ти сам не віриш у те що кажеш, Гавриїле.

Архангел хитнув головою:

— Не вірю. Але мушу пропонувати. як посол.

— Ходімо, — Денниця різко підвівся. — я дещо покажу тобі.

Обидва ангели мовчки пройшли до ліфта, який підняв їх нагору з попелястим куполом. Денниця провів крильми по куполу і той став прозорим. Їх очам відкрилась голубо-зелена планета з людьми, що, мов мурахи, копошилися двоколка своїх будівель. Діти допомагали старенькій бабці перейти вулицю, чоловік із жінкою, турботливо взявшись за руки, котили коляску з дитиною хворою на дцп, якийсь хлопець, бився з бандитами, що намагалась зґвалтувати дівчину.

Гавриїл хитнув головою:

— Я розумію для чого ти мені це показуєш, але це не цілісна картина, а лише уривки.

— Невже через злодіяння інших повинні постраждати невинні?

Гавриїл зітхнув:

— Він сказав, що знає природу зла. Краще від нас. Воно ніколи не переродиться. І ми не матимемо спокою, доки воно існує. І він має рацію. Наркоманія, сексуальні відхилення, вбивства — все це теж частина цього світу.

Денниця мовчав, Гавриїл продовжував:

— Ще він казав, що люди — насіння зла, після припинення їхнього зв'язку з ним, вони не проіснують довше століття і будуть поглинені смертю. Він зізнався, що недооцінив природу зла. Вона дуже живуча.

Денниця похитав головою:

— Не в тому справа. Їх досі живить його енергетичний потік.

— Це неможливо. — Гавриїл похитав головою. — Він сказав, що обрізав усі канали.

— Він забув про генетичну пам'ять. Вони живуть спогадами підсвідомості про ті часи, коли становили єдине ціле з ним, коли він любив їх, як люблять себе, хоча і знають про свою недосконалість. І ця пам'ять живить їх. Знаєш як вони її називають?

Гавриїл похитав головою.

— Віра в Бога.

Обоє ангелів надовго змовкли. Денниця провів рукою по куполу і земля з людьми стала ближче. Перед ним і його гостем розкрилась інша картина земного життя — чоловік з терновим вінком на голові, заюшений кров’ю і прибитий цвяхами до хреста, конав на Голгофі. Він просив пити. Хтось підійшов, вмочив ганчірку в оцет наткнув її на спис і ткнув в губи розп’ятому. І тоді розіп’ятий запитав:

— Господи, чому ти покинув мене?

Гавриїл розгублено глянув