Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Він помре? — запитав Архангел.

— Він воскресне. — відповів Денниця.

— Як?

— Його оживить — його віра. Віра в Нього. Навіть якщо це і не так, навіть, якщо Він і не відає про його існування. Знаєш, скільки я для них не робив, скільки бажань не вдовольняв — ніхто з них не полюбив мене так, як деякі люблять Його.

Гавриїл мовчав.

— Тепер ти розумієш, що їх не знищити. Доки вони вірять в нього — це неможливо. Щоб ви не робили — вони виживуть, їх врятує віра. І все почнеться спочатку.

Вони мовчки спустились ліфтом вниз, так само мовчки пройшли до виходу з обителі. Вже в прочинених дверях Гавриїл мовив:

— Якщо дозволиш, я скажу не як посланець, а як Архангел. Якби їх почуття змогло викликати у нього любов… — Гавриїл обхопив голову крильми. — Ні… це справді може змінити Його думку. Зачекай. Я підготую доповідь про побачене і потім повідомлю тобі Його рішення.

…

Денниця повернувся у своє крісло і довго просидів у задумі. Не спалося і він дивився на бліде сяйво, яке лишилось в небі після відльоту Архангела. Хтось скаже — це комета, хтось — знамення, для нього ж в тому сяйві жевріла надія.

Лимонне море замислилось, насупилось і без поспіху покотило до берега одиноку хвилю. Хвиля лизнула суху гальку, лишила на ній дрібні мушлі, обтесані камінці та руді водорості і відкотилась в морську безодню. Монотонний гул гігантської маси води приніс із собою закодоване послання інших світів, та він не зрозумів його. Багряне сонце скотилося за горизонт, розсипавши по воді блискітки. Тільки тепер він міг зняти окуляри і подивитися на світ по-іншому. Очі більше не сльозилися.

— Скільки морів на цій планеті, док? — запитав він у Стіва Флейбора.

Стів відірвав погляд від мокрої гальки і витріщив на нього жовті кошачі очі:

— Одне. — відповів по нетривалій паузі.

— Одне. — повторив він, — І давно воно одне?

— Так було ЗАВЖДИ.

— Гм, — в його голосі зазвучали нотки відвертої недовіри. — Немає більш нетривалого поняття ніж завжди. До завжди теж було Щось. — Він зумисне зробив наголос на останньому слові.

Флейбор не відповів. Хвилі продовжували монотонно коливатися, до блиску обтесуючи дрібну гальку. Зненацька він різко клацнув пучками пальців, немов згадав щось важливе:

— Скільки морів було на цій планеті мільйон років тому? Скільки їх було до появи людини?

Флейбор насторожився:

— Я лікар, а не археолог, Ніку. Якщо вірити тому, що ми вчили, тут завжди було лише одне море. Хоча, можливо, археологи знають більше. Ми могли б запросити їх на вечерю і обговорити це питання.

Нік нетерпляче махнув рукою.

— Ви бодай колись у житті здійснювали кругосвітню подорож, Флейборе?

Стів похитав головою.

— Так я і думав, — зітхнув Нік. — Ваші переконання ґрунтуються на тому, що вам розповіли інші.

— Але географи сходили цю планету від краю до краю і все побачене нанесли на карту. Якщо не вірити їм, то як можна вірити пекарям, лікарям, фармацевтам? Якщо не довіряти нікому, то як тоді жити?

Нік скептично усміхнувся. Він вже давно нікому не вірив, закони цього світу видавалися йому великою аферою, проте не став посвячувати Флейбора у свої думки.

— Ходімо вже. Сонце зайшло, стає морозно. — мовив Флейбор.

— Ви йдіть. Я ще посиджу на березі.

Флейбор невдоволено похитав головою.

— Накиньте вітрівку, застудитесь.

Нік, не глянувши взяв протягнуту картату куртку, накинув на плечі. Його неспокійний погляд блукав по лінії горизонту.

— Навіщо ви мене тут утримуєте, Флейборе? — запитав він.

— Е-е-е, розумієте, — запинаючись почав Стів, — Ваша сестра застукала вас на гарячому. Ще трішки і ви могли поповнити число самогубців. Це не хвороба. — поспішно додав він, — Ми називаємо це інформаційним перенасиченням. Через нього багато хто намагається накласти на себе руки, але влада запобігає цьому. За останнє десятиліття не сталося жодного самогубства. Вмонтований у тіло чіп подає звуковий сигнал щойно подібна думка виникає в мозку і служба порятунку миттєво здійснює дезінфекцію. Це абсолютно безболісно. Але у випадку з вами все вийшло інакше.

Нік, не відриваючись дивився на Флейбора.

— Ваш чіп чомусь не спрацював. Мабуть сталася поломка, і у вас в голові надто довго вертілася ця думка; вона зрослася з вами і тепер потрібно пройти курс профілактичної ізоляції.

Нік криво усміхнувся. Пояснення Флейбора видалось йому абсурдним. У нього ніколи не було сестри та він знову промовчав. Хто ж, хай йому грець, запроторив його сюди? Хай там що — він з’ясує це, навіть усупереч бажанню Флейбора.

— Щось і справді прохолодно, — мовив він, зазираючи в кошачі очі лікаря, — Ходімо вже.

Флейбор захитав головою, метушливо підняв з берега кілька рожевих камінців, навіщось запхав їх у кишеню і поплентався за Ніком до бунгало.

— Де він тепер? — запитав Сизий Вершник.

— В лабораторії, де ж іще, — відповів Сірий Вершник.

— Щось він подовгу там засиджується.

— Я завжди казав, що захоплення віртуальним світом до добра не доведе.

— Гадаєш у нього залежність? — запитав Сизий.

Сірий закректав:

— Не поспішатимемо з висновками. Час покаже.

…Срібний Вершник вже шосту годину поспіль сидів за планшетом у Сфері.