Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Борисоглібський ієромонах-протоієрей Оксен Бун, що також був присутній на гостинах як «ґевендзер», добре підпивши і вже не слухаючи решти, проповідно знайомив жіноцтво, мнучи в пучках пальців золотий крушець на грудях із біблійним Симеоном-рибалкою, який назвався святим апостолом Петром, хоч тричі й відмовлявся від навчителя Христа під спів півня. Товкмачив він щось і про праведного Лота, мешканця Содома, спасенного Богом, та про подорож Кузьми Індіпокла аж у Індію, про Михайла Лосицького, ієромонаха прилуцького, який доповнює Густинський літопис, та казковий Лувр і деспота Людовика Чотирнадцятого, який підписав дозвіл шафарям на виріб дуже зискливих серед жіноцтва люстерок у мізерній ціні.

Жарти і книпи в його мові зникли, коли він заговорив про «ісход» донців під Іваном Разею від з'єднань Долгорукова в польсько-московитській війні, бо той «ісход» був лише викрутом для помстливої розправи із ватажком і прибічцями козацької держави від Яїку до кодрів, що в тогочассі ламала самодержні задумки царя, Синоду і боярства на розрізнені загарбання сусідів. Об'єднання всього козацтва в державу, на думку протоієрея, закривало собою не лише південь і захід від Москви, а й Сибір, Азію і Балкани в майбутті, грозячи царству визволенням закабалених ерзів, мокшів, черемисів, вотяків, вятичів, покамів, бурятів, татар і інших.

Назагал все, що говорилося тут, було Сіркові якимось чужим. На Запорогах, а найпаче січовики, говорили інше, навіть у жартах та дотепах відмінне. Проте розмови свідчили і про розмаїття нужд людських, про уподобання життєві та долі й ремесла живих.

Досить захмелівши, хоч і не сп'янівши, Сірко врешті, вибрався із застілля випалити на ґанку файку і аж зітхнув від полегші на свіжому повітрі. Один там довго не був, вслід йому вийшли сотники Дзиковського, Федори — Штинь і Жолудяк, а за ними Василь Вус хоперський, Сергій Тарануха валуйський, Андрій Боба острогозький, Микита Чорток і Карпо Мінай воронізькі, Іван Заруцький Обоянський і Іван Чорнигор торецький.

Розмови спершу на ґанку, а потім і на скамницях у дворі точилися навколо Азовського сидіння, подій і стану на Дону, де тепер, наїжджаючи чи й сидячи ледь не воєводою, бував син боярина Якова, Богдан Хитрий-Хитрово та інші царські посланці — «вивідувачі й палочники». Цар завдяки щорічним «жалуванням» збіжжя так зав'язав Дон, що донські старшини стали майже невільниками.

В розмовах, гутірках-балаканинах, жартах, полемах та бесідах, врешті, в шкодуваннях Сірко зауважив, що всі чільці-гості за якимось незрозумілим йому збігом бачили, як і обоє Дзиковські, у Гадяцькій домові єдину можність зберегти український люд на рідних землях для подальшого вижиття і змагань, що Чигирин та чигиринці не сходили в них із уст, що цар Олексій іменувався тут всіма ницівно-кпинно, і Сіркові аж несила було чути того дотепного глузу.

Борисоглібський протоієрей Оксен Бун навіть правив баритоном титули царя, перелічуючи їх разом із кобзарем на кшталт молитви, яка збурювала шквали реготу і яку, на прохання Сірка, Архип Рава записав. Такою ж молитвою Бун імітував і Никона та інших, називаючи їх «преподобними», «святими самозванцями єдиновірної всеїдної православної церкви» зі всім «кліром матерщинників, бабіїв, пияків та розстриг».

В окремій розмові протоієрей, споважнівши, поскаржився Сіркові: «Луплять тепер повсюдно із наших церков та обителей святих на урядовий утримок первопрестольних царя і патріарха, аж зашпори заходять у прихожая».

«А таки направду, тут лише підпали, то загориться пожежею, і мені треба згодитися на створення того полку і все побачити на власні очі»,— доходив висновку Сірко, слухаючи тубільців.

— Вірити в мовлене царем, боярами-наклепкиками, ієрархами-зрадниками і патріаршими латигами, які начебто виправили і наблизили до нашої святу євхаристію, доблій достойнику,— гаряче говорив Сіркові шурин покійного Тимоша Разі, сотник воронізький Микита Чорток,— марно гнівити Бога, а найпаче нашому довірливому людинові, бо все мовлене — брехливе, варунково та зажерливо підступне в осередді. Бідкатися, скаржитися їм на щось їхнє вовтузне — марна праця, й квит! Вони осуджують навіть наші школи-дяківки, найпаче за навчання дівоцтва та жінок, бо дивляться на них, як на рабинь. Даруй, отамане й полковнику і але ми вже опеклися на їхніх казаннях і обіцянках-цяцянках. Мій небіж Іван Разя, лиш за думку виступити за з'єднання всіх козацьких земель, відаєш же, чим скінчив? Боячись того з'єднання, ділять нашу Україну-Русинію на Слобідську, Лівобічну, Правобічну, Донську, Січову, Литовську, Польську та ще бозна-яку, як Малую Русь як маломістечкову захохолкову провінцію, а свої пожалування нам, їхнім захисникам від орд, іменують «божеським батальством-цельбою». Чорний люд і наш під боярами, що віл отой, втратив споконний звичай до праці, а відтак стає суціль ледарем і дурисвітом.

— Марна гутірка, доблію,— підпрягся побратимові в поміч також вороніжчанин Карпо Мінай,— адже в них є вже сиски синодіальні, які увів ще Никон, і не Божеські вони, а звірські, бо полюють на людина, як на дичину яку! За одно ж неповне титулування царя — смерть! Люд тягловим іменується, чорним, оброчним, а наші чільці: Кривоніс, Нечаї, Чорнота, Морозенко, Гаркуша, Богун та інші — перекинчиками і зрадцями чи й ворами.

— То і ви не допускаєте ніякого спаю і сув'язі із московитами? — згадав Сірко таке ж питання, задане йому Суховієм по відношенню до ординців.

— Допускаємо, але лише із робучими, і не під ними, а поряд із ними, скажімо у війні проти адверсії і деспотії царя, бояр і церковників. Жити ж з ними в спаї ніяк не можна! Хай Бог нас милує і порятує від того!

Сірко слухав ту мову, вже бачачи себе полковником десь у Слобожанщині, і вражався тутешнім спаєм старшин, духівників та навіть жіноцтва, бо звик до різношерсності в Запорогах.

— Ти, пане доблію,— докидав Андрій Боба, сотник острогозький,— затям, що високе запрошення царем та боярами на чільне регіментство є вимушеним і плутним. Це