Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Документи Крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях містять згадки про те, що іноді німецька жандармерія відмовлялася від зіткнень з українськими партизанами і від участі в акціях проти українських сіл. Але під тиском з боку поляків «упивалася і все-таки виїздила на пацифікації». Під час акцій поляки заподіювали найбільше лиха українцям. Вони переконували німців, що своїми діями зупинять рух українців у цілому.

Процитуємо уривок з документа, який демонструє те, як оцінювали стосунки між німцями і польським населенням Волині місцеві оунівці: «В ставленні до німців поляки застосовували свою улюблену історичну тактику, підлизувалися до них, запрошували на всілякі родинні свята, опоювали і омотували своїми впливами, підсовували своїх красунь і так брали їх в руки. У той спосіб вони розігнали не одну бурю, що збиралася над їх головами. Особливо ж з’єднували собі німців відданою співпрацею у поборюванні українців»[474].

А от витяг зі звіту представника польського емігрантського уряду, в якому йдеться про поширені уявлення про поляків серед німців зі служби безпеки і гестапо: «Знайти донощиків і бажаючих співпрацювати з поліцією серед поляків набагато простіше, ніж серед українців. Українці намагаються триматися разом і у незначному відсотку стають донощиками, тоді як серед поляків, котрі є народом з великим гонором, знаходиться багато жінок, які за гроші, хутра і коштовності доносять на співвітчизників та діють проти них»[475].

Переважна більшість місцевої людності однаково погано ставилася до польських поліцаїв і українських шуцманів. Керівники ОУН і УПА у відозвах неодноразово зверталися до українських шуцманів із закликом не брати участі у німецьких облавах на співвітчизників, котрих вивозили на чужину, і пропонували їм піти шляхом волинської і поліської поліції, яка влилася до лав УПА для боротьби за волю українського народу[476].

У документах українського підпілля зазначалося також: «...шуцмани у моральному плані стоять дуже низько і не мають почуття національного обов’язку. Але, безумовно, за теперішньої ситуації кращим є, коли вони несуть службу, ніж поляки. Тим більше, коли вони налаштовані вороже проти останніх»[477].

Говорячи про мотиви, з яких українці і поляки йшли на службу до німців, важливо підкреслити, що в різні часи впродовж війни ці мотиви могли бути й були різними та часто протилежними. З приводу «колаборації» українців на початковому її етапі добре висловився І. Лисяк-Рудницький. Він зауважував: «Згідне з правдою, що за міжвоєнної доби багато українців симпатизувало Німеччині. Але це було природне. Українські патріоти поборювали “статус-кво”, що означав знищення для їхньої нації, і тому оглядалися на єдину державу, яка могла, здавалося, довести до ревізії Версальської системи. Ця настанова існувала вже до 1933 року, і вона тривала після 1933 — не тому, що Німеччина стала нацистською, а тому що вона далі перебувала в опозиції до “статус-кво”. Якщо українці в цьому відношенні помилялися, вони заслуговують на таку саму поблажливість, як ті з-поміж західних лібералів, що замикали очі на реалітети російського комунізму»[478].

Проте після створення на Волині УПА не можна не вважати, на наш погляд, зрадниками свого народу тих місцевих українців, які залишилися у складі німецьких військових допоміжних формувань і в окупаційних адміністративних органах, якщо тільки не перебували там за наказом командування УПА.

Щодо тих поляків, які від самого початку війни вступали до лав німецької допоміжної поліції або посідали різноманітні адміністративні посади в окупаційному апараті, то їх польські науковці класифікують як таких, що становили найгірший суспільний елемент та були відвертими зрадниками Польської держави[479]. Ці поляки не мали жодного сумніву стосовно того, що йдуть на співпрацю з головним ворогом свого народу. Виняток може бути зроблений лише для тих осіб, яких скерувало на роботу до німців керівництво підпілля як агентів.

Як слід трактувати співпрацю з німцями тих поляків Волині, що змушені були після масових антипольських виступів загонів УПА шукати захисту у тодішнього «господаря» на тих теренах? Для багатьох з них ішлося, передусім, про прагнення зберегти своє життя і якоюсь мірою помститися українцям. Не випадково у вже згадуваній статті «Куди прямують поляки», опублікованій у часописі ОУН(Б) «Ідея і чин», її автор стверджував: «...те, що на польських землях окреслюється як національна зрада, на українських землях поляки прикривають ореолом геройства»[480].

Звичайно, ніякого геройства у співпраці з німцями поляки не вбачали, проте ставлення до них на Волині було іншим, ніж у Генерал-губернаторстві. Тут вони були змушені розраховувати на єдину силу, як їм здавалося, здатну надати їм дієву допомогу. Звернемо також увагу на те, що вищецитована стаття була написана на початку 1944 р., а не в 1943 р., тобто вже після масових антипольських виступів українських повстанських формувань.

Крім «польської» поліції, до участі в антиукраїнських «пацифікаційних» акціях німці залучали також «польську» жандармерію з ГГ, що складалася з вихідців із Сілезії, Познанщини та Помор’я. На відміну від «гранатової» поліції, вояків цих формувань називали «зеленими» через те, що рядові носили радянську форму кольору хакі. У травні 1943 р. близько тисячі польських жандармів прибуло до Луцька. До того часу вони несли поліційну службу поблизу фронту в Східній Україні. Місцеве польське населення, сподіваючись на те, що ці формування остаточно розправляться з