Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Дуже часто польська поліція і жандармерія підтримували бази самооборони поляків на Волині, взаємодіяли з проаківськими партизанськими загонами під час нападів на українські села. Пізніше чимало польських шуцманів і навіть окремі «польські» поліційні формації увіллються до АК. Так, наприклад, у січні 1944 р. складовою 27-ї піхотної партизанської дивізії АК, яка буде сформована на Волині, стане шуцмансшафт — батальйон № 107 з м. Матіїва. Через це іноді важко покласти відповідальність за той чи інший, скоєний стосовно мирної української людності, злочин на якесь конкретне військове формування, що складалося з поляків.

Однак підкреслимо, що хоча частина волинських поляків і покладала, наприклад, на «шльонзаків» (тобто виходців із Сілезії) великі надії в тому сенсі, що «це вже їхня влада», далеко не завжди польські поліцаї і жандарми приходили на допомогу своїм співвітчизникам, навіть якщо мали для цього нагоду. Тому серед збережених архівних документів і спогадів з тих часів можна віднайти чимало негативних висловлювань щодо їхньої діяльності, поширених серед місцевих поляків, як, наприклад: «Ця польська поліція така сама польська, як шуцмани — українські»[483].

Цікавою є оцінка дій «польської» поліції, а також характеру українсько-польського конфлікту загалом, яку дають матеріали прокомуністичних підпільних організацій західних областей України. У зверненні організації «Визволення вітчизни» зазначається таке: «...з нечуваною жорстокістю винищували оунівці польське населення, від малого до великого, спалювали оселі, руйнували сади та поля... Акти насильства супроти мирної польської людності дали німцям нагоду створити з кримінальних елементів польську жандармерію та дали їй вільну руку у винищуванні населення. Але дарма шукав би мирний польський громадянин в цієї жандармерії захисту перед українськими бандами. Вона була створена німцями для винищування української мирної людності і цю брудну роботу намагається виконувати не гірше від УПА...»[484].

У центральному органі організації «Гвардія Людова» («Народна гвардія») «Боротьба» в № 10–11 від 1–15 серпня 1943 р. повідомлялося: «...З відразою та ненавистю дивляться український та польський народи на дурних Грицьків з української поліції, які накривають головою для Гітлера, мордують польське населення, та на катів з польської жандармерії, яка проводить масові екзекуції над українською людністю Волині. З погордою та гнівом придивляються український та польський народи до націоналістичних бандитських ватажків, які проголошують гасла польсько-української бійні, та до політичних ватажків з Українського центрального комітету і Польського опікунського комітету, котрі від лютого ворога приймають гроші на допомогу жертвам цієї безглуздої бійні, спровокованої цим же підлим ворогом»[485].

У серпневому за 1943 р. суспільно-політичному огляді крайового проводу ОУН на ПЗУЗ повідомлялося про те, що від початку цього місяця німці змінили свою тактику в ставленні до поляків і «польської» поліції на Волині. На початку серпня вони провели масові арешти польської інтелігенції у Луцьку і в районі. У багатьох поляків німці відібрали зброю. Арешти проводилися співробітниками служби безпеки, які спеціально для цієї мети приїхали з Рівного. Заарештованих поляків німці передавали на допити «українській» поліції. У тих випадках, коли польські поліцаї стягували «контингент» з українського населення на власну користь, німці також їх «гостро карали». Водночас, як свідчать документи українського підпілля, у деяких місцевостях, що знаходилися поза межами безпосереднього і постійного впливу німців, «воєнне право», носієм якого був кожний озброєний німець чи поляк, продовжувало панувати і надалі, а місце «контингенту» фактично займав грабунок[486].

Як бачимо, служба частини поляків у німецькій поліції і жандармерії та їхня участь в антиукраїнських каральних акціях, безперечно, сприяли ескалації напруження в українсько-польських відносинах на Волині. Якщо погодитися з найбільш об’єктивною, на наш погляд, інформацією, що міститься в німецьких документах, про те, що антипольські виступи українських збройних формувань набули масовості саме у квітні 1943 р., коли першими своїми антиукраїнськими діями відзначилася і польська допоміжна поліція, то стає зрозуміло, яку роль відіграла остання у планах керівників ОУН(СД) і УПА з «деполонізації» західноукраїнських земель[487].

Разом з тим ще раз наголосимо на тому, що навряд чи керівництво польського антигітлерівського руху Опору, як і польське суспільство загалом, має нести відповідальність за дії окремих представників своєї нації, які перейшли на службу до нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму. На жаль, у роки війни як польська, так і українська громадськість здебільшого не робила різниці між тими, хто перебував на службі у німців, і тими, хто знаходився в лавах патріотичних військових формацій. Визначальним чинником у відносинах між українцями і поляками була національна належність.

Від травня 1943 р. центральне керівництво польського підпілля у Варшаві вже було докладно поінформовано про ситуацію на Волині. Про це свідчать рапорти генерала С. Ровецького до Лондона. В одному з них, від 4 травня, підтверджувався факт утечі до лісу між 19 і 25 березня 6 тисяч осіб зі зброєю, які до того часу знаходилися на службі в «українській» шуцполіції і веркшутцах. Останніми, хто втік до лісу, а сталося це 14 квітня, Ровецький називав людей з «української» поліційної школи в м. Матіїв.

Напади на поляків, на думку генерала, розпочалися відразу ж після «дезертирства української поліції». Насамперед, вони були спрямовані проти