Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

польських співробітників німецької адміністрації, що відала службами охорони лісів і держмаєтків, а потім вже поширилися на сільську людність, як колоністів, так і автохтонів, зокрема на Костопільщині. У звіті подавалася кількість загиблих поляків, яка на початок травня становила понад тисячу осіб. Як зазначав Ровецький, незважаючи на це, керівництву волинським підпіллям достатньо швидко вдалося «загасити» паніку, що охопила польське цивільне населення. Люди, здатні працювати, розпочали польові роботи. Комендант округу АК у відозві до української громади наголосив на прагненні поляків до мирного співіснування з українцями, однак попередив, що у разі повторення антипольських виступів уживатиме проти них репресивних заходів.

Місцева українська інтелігенція відмежувалася від цих виступів, сприйнявши їх як «витівки молоді». Причини нападів українців на поляків генерал не знав, але повідомляв, що вивчає. Щодо причини втечі «української» поліції до лісу, то він називав ту, яку подавали німці, а саме, що з роззброєнням останніми українських шуцманів під загрозу ставилася подальша дієспроможність організаційної мережі бандерівців. Водночас генерал вказував на існування значного впливу на місцеву людність радянської пропаганди, яка підштовхувала українців і поляків до, на його думку, передчасного антинімецького повстання[488].

У депеші до Лондона від 22 червня 1943 р. керівника одного з департаментів Делегатури польського уряду — Керівництва цивільної боротьби — С. Корбонського кількість загиблих поляків на Волині з провини українських збройних формувань оцінювалася вже у 2 тисячі осіб[489], а у звіті від 19 серпня нового командувача АК генерала Т. Коморовського — у 3 тисячі осіб. Близько 5 тисяч осіб, що залишилися без даху над головою, німці вивезли до Рейху[490].

«Одним з найбільших погромів польськості був напад банди поліцаїв на Янову Долину (с. Іванова Долина Костопільського району Рівненської області. — І. І.) у Великдень 23 квітня, під час якого загинуло близько 300 осіб». Таку інформацію було вміщено у травневому за 1943 р. випуску «Інформаційного бюлетеня» АК[491].

Насправді цей напад здійснили бандерівські відділи 1-ї групи УПА на чолі з «Дубовим», про що довідуємося з українських матеріалів[492]. Біля села знаходилася одна з найбільших у Європі у міжвоєнний період каменярня базальту. Тому тут було розташовано німецький гарнізон. Залогу гарнізону становила рота литовської поліції під німецьким командуванням. Вірогідно, співпраця місцевих поляків з представниками німецького гарнізону і дала підстави українським повстанцям напасти на село.

Напад відбувся вночі (за українськими матеріалами, в ніч із 21 на 22 квітня), близько першої години. Відразу спалахнули дерев’яні будівлі. Одні люди гинули в полум’ї, а тих, що намагалися вибратися з будівель назовні, розстрілювали. Власної збройної самооборони в селі поляки на той час ще не створили, оскільки побоювалися присутності німців, які у будь-який час могли віднайти у них зброю та суворо за це покарати. Щодо самих німецьких поліцаїв, то вони під час нападу «банди» вирішили за краще для себе не залишати своїх кошар. Тільки коли упівці наблизилися до їхніх власних оборонних позицій, німці відкрили вогонь.

Унаслідок нічного бою, за підрахунками української сторони, з боку поляків були сотні постріляних і попалених, власні втрати повстанців становили 4 вбитих і 3 поранених. За польськими підрахунками, у цю ніч у селі загинуло від 500 до 800 осіб. У спецповідомленні УШПР секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову подавалася цифра 600 загиблих поляків[493]. Навряд чи така кількість людей проживала в Яновій Долині, хоча на той час у селі могли знаходитися втікачі з інших сусідніх польських поселень. Ті, хто вижив, у найближчі дні розпорошилися по інших місцевостях Волині, іншу частину врятованих німці вивезли до Рейху. Зараз поблизу того місця, де колись знаходилося польське поселення, існує українське село Базальтове.

Документи українського і польського підпілля свідчать про те, що у нападах на польські села на Волині разом з бандерівськими брали також участь мельниківські й бульбівські загони. Ця обставина може свідчити про те, що керівництво навіть тих українських організаційних центрів, які в цілому заперечували застосування до поляків принципу колективної відповідальності, було не спроможне або не бажало стримувати українських селян від помсти, настільки поширеним явищем у Західній Україні була загальна ненависть до них.

Так, 13 травня 1943 р. бульбівські загони за підтримки української людності із сіл Вілія, Бистриці, Хотин, Холопи напали на польське населення с. Немілія, що на Костопільщині. Одних поляків вбивали сокирами, ножами та вилами, інших — пристрілювали. Загалом під час нападу загинуло від 150 до 200 осіб. Наступного дня німці, що прибули до села, фотографували тіла помордованих. Усіх їх поховали у колективній могилі[494].

Пізніше, на початку вересня, поляки під командуванням поручника Л. Отецького і за підтримки радянських партизанів із з’єднань І. Шитова та Д. Медведєва помстяться жителям с. Вілія і штабній групі бульбівців, розквартированій на той час у селі. Унаслідок чотиригодинного бою загине велика кількість українських селян і близько 40 українських повстанців. Поляки втратять 16 бійців[495]. Т. Боровець-Бульба у своїх спогадах подає дещо інші цифри[496].

Згідно з