Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Найдокладніша інформація, що міститься в документах цивільного представництва польського емігрантського уряду на окупованих землях, висвітлює обставини нападу в цей день на містечко Порицьк (Павлівка) та його околиці на Володимирщині. Інформацію подано таким чином: «Протягом 11–13 липня банди майже одночасно напали на кільканадцять сіл, розташованих неподалік м. Порицьк. У складі банд поряд з іншими знаходилися українські селяни з сіл Самоволя, Грушів, Печихвости, Стрільці. Окрім чоловіків, у тих бандах можна було побачити жінок і підлітків. Українці мали різноманітну зброю, починаючи від кулеметів та гранат і закінчуючи лопатами та вилами. Зброя була як радянського, так і німецького походження... Унаслідок нападу українців, наприклад, у колонії Ожешин з 350 її мешканців живими залишилися тільки близько 60. Урятувалися, головним чином, ті, хто на момент нападу не був удома. Напад стався о 9-й годині ранку. Його здійснила банда на чолі з Григорієм Возняком, який був одягнений у радянську військову форму. Банда мала на озброєнні важкі кулемети і 6 автоматів. Українці повитягали польську людність із хат і вбили поблизу розташованого неподалік лісу.

У самому містечку Порицьк банда з’явилася 11-го липня об 11-й годині. Бандити були вдягнені у німецькі мундири. Польська людність знаходилася на той час у костьолі, де проходило недільне богослужіння. Бандити встановили перед костьолом кулемет і, дочекавшись, коли люди почали після служби виходити з нього, відкрили вогонь. Від кулеметного вогню і кинутих у натовп кількох гранат загинуло близько 100 осіб. Після цього бандити підклали під вівтар артилерійський снаряд, обгорнули соломою і підпалили. Стався вибух, від якого було зруйновано половину вівтаря. Банда пограбувала містечко і близько 17-ї години відійшла у ліс»[498]. На думку польського дослідника, а в минулому солдата АК В. Філяра, напад на костьол у Порицьку здійснив загін УПА на чолі з М. Квітковським («Огороднічуком»)[499].

Про ті самі липневі події на Володимирщині повідомлялося також у звітах командування АК Львівського регіону: «...О пів на третю вночі 11 липня 1943 р. розпочалася різанина. Кожен польський дім оточили не менш ніж 30–50 селян, озброєні тупими різальними знаряддями, і кілька чоловіків, які мали вогнепальну зброю. Отримавши від господарів відмову добровільно відчинити двері, вони трощили двері самі, кидали всередину домів гранати, рубали людей сокирами, кололи вилами, а тих, хто намагався втекти, розстрілювали з кулеметів. Деякі поранені чоловіки померли вже після 2–3 днів страждань. Багато поранених і скалічених дісталися кордону Сокальського повіту. До 11-ї години було цілком знищено населення таких польських колоній, як: Новини, Гурів Дужий, Турів Малий, Вигнанка, Зигмунтівка і Вітольдівка. Там зазнали жахливої смерті понад тисяча осіб»[500].

Якщо у Варшаві, як уже згадувалося вище, докладно стало відомо про антипольські виступи у травні, то, здавалося б, місцеве командування АК мало відреагувати на них відразу ж. Проте для польського підпілля на Волині акції УПА стали певною мірою несподіванкою, особливо вразила поляків їхня кількість і спосіб, у який вони проводилися. Це свідчило, по-перше, про швидкість, з якою ОУН(СД) прийняла рішення щодо «деполонізації» західноукраїнських земель і з якою вона почала втілювати ці наміри в життя, а по-друге, — про погану обізнаність місцевих органів розвідки АК щодо українських планів.

Останнє наше твердження, до речі, суперечить поглядам деяких українських зарубіжних дослідників, наприклад Т. Гунчака, який вважає: «поляки, маючи практику ще недавнього правління своєю державою, зуміли створити компетентну розвідку, яка всебічно інформувала про життя українського населення, зокрема, про діяльність національного підпілля»[501].

Насправді аківське підпілля на Волині на початку 1943 р. було ще дуже слабким. Нагадаємо, що це було спричинено німецькими масовими арештами влітку 1942 р., які фактично знищили місцеву організаційну мережу АК. Головне командування у Варшаві заборонило від середини 1942 р. будь-яку підпільну діяльність на Волині. До січня 1943 р. збережені тут конспіративні осередки лише допомагали діючій на Сході в напрямку Києва польській саботажно-диверсійній організації «Вахляж».

Підкреслимо також, що втеча з німецької служби в березні 1943 р. українських шуцманів і їхній перехід в УПА покращили умови польської конспірації у великих містах і містечках, але значно погіршили їх у сільській місцевості.

В організаційному звіті за період від 1 березня до 31 серпня 1943 р. головний комендант АК генерал Ровецький так оцінював ситуацію на Волині: «...Доведена до нестерпного стану, польська людність ховається від переслідувань у великих містах, у лісі або самостійно вступає у боротьбу з ворожим елементом задля збереження свого життя і майна. Ці обставини змушують територіальні комендатури до організації ефективного опору ворожим виступам представників інших національностей. Самооборона на східних землях стає завданням, яке за своєю важливістю не має поступатися підготовці до повстання»[502].

Отже, опинившись перед загрозою фізичного знищення польської людності, командування АК на Волині було змушене водночас із продовженням підготовки до загального антинімецького повстання спрямувати зусилля наявних на той час в окрузі сил на створення «волинської самооборони».

Про це, зокрема, йшлося у наказі коменданта округу полковника К. Бомбінського від 22 квітня 1943 р.: «...Упродовж уже двох тижнів польське населення на Волині зазнає варварського мордування,