Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

яке коять стосовно цілих родин українські різуни. Мені відома рука, котра пхає українську людність до самовбивчої боротьби проти своїх співвітчизників польської національності на спільній батьківській волинській землі. Цілком зрозуміло, хто може отримати користь від цього внутрішнього безладдя. Це німецькі окупанти, яким простіше поневолити край, коли окремі групи населення проводять між собою боротьбу. Це також радянські партизани, котрі, діючи на землях Речі Посполитої, намагаються зосередити керівництво усім тут у своїх руках. Втрат зазнають тільки господарі цієї землі — поляки й українці (навряд чи українські селяни відчували себе в попередній період справжніми господарями на цій землі. — І. І.). Зрозуміло й те, що я не міг залишитися байдужим в умовах, коли кояться злочини проти співвітчизників і при цьому виняток не робиться навіть для жінок та дітей.

Ми вдалися до відплати тим українським провідникам, які всією своєю політичною діяльністю сприяли підбуренню української громадськості до виступу проти співвітчизників поляків на Волині. Однак цей різновид відплати не гарантує польській людності цілковитої безпеки. У зв’язку з цим наказую:

a) Унеможливити або принаймні ускладнити подальші напади різунів може тільки власна самооборона. На командувачів усіх рівнів покладаю обов’язок зініціювати цю справу. При цьому слід зробити все, аби наша організаційна мережа залишалася законспірованою...;

b) Забороняю застосовувати у боротьбі методи, якими користуються українські різуни. Не будемо у відповідь палити українські поселення або вбивати українських жінок та дітей. Самооборона повинна мати на меті захист населення або покарання нападників при збереженні людського життя та майна;

с) Забороняю будь-яку співпрацю з німецькою владою під час здійснення самооборонних акцій. У жодному разі не можна за миску сочевичної юшки у вигляді зброї вступати до поліції, вартівних відділів або інших загонів під німецьким командуванням. Дозволяю і навіть наказую здобувати у німців зброю, але в інший спосіб, залежно від умов;

d) Забороняю нав’язувати співпрацю з радянськими партизанськими загонами. Не відбираю у них права перебувати на нашій землі, оскільки йде війна. Командувачі всіх рівнів повинні зробити все можливе, аби поляки, які знаходяться у радянських партизанів, опинилися в польських загонах. При цьому хочу застерегти від можливого проникнення в польські лави провокаторів і комуністів. З наказом ознайомити всіх командувачів до командира відділення включно. Після ознайомлення всі примірники наказу знищити...»[503].

У розпорядженні полковника Бомбінського від 17 травня 1943 р. вже чітко вказувалися ті місця, де мала постати самооборона. По-перше, вона утворювалася в тих сільських місцевостях, де переважало польське населення[504]. По-друге, в тих районах, де відсоток поляків був меншим, ніж українців, самооборону слід було організовувати у містах та невеличких містечках. По-третє, на допомогу самообороні в кожному населеному пункті поставали збройні відділи та утворювалася система сповіщення[505].

На момент видання цього наказу в багатьох польських колоніях і селах самооборонні осередки (пляцувки, пункти, бази) вже існували. Вони були створені місцевими жителями і, як правило, без будь-якої допомоги з боку військового підпілля. Початковим етапом у їх організації було запровадження нічного патрулювання. Багато що в налагодженні системи спостереження й оповіщення залежало від людини, яка за це відповідала. Дуже часто ця людина очолювала всю самооборону в тому чи іншому населеному пункті.

Наступним етапом була підготовка й організація самої оборони на випадок нападу. Поляки намагалися будувати її таким чином, щоб використати, насамперед, ландшафтні умови, тобто вже існуючі вали, рови, горожі, і лише потім зводили власні фортечні будівлі. Великою проблемою було озброєння пунктів опору. Певну кількість зброї полякам вдалося придбати під час німецько-польської та на початку німецько-радянської воєн. Іноді вони демонтували зброю з покинутих небоєздатних танків і літаків, ремонтували та доукомплектовували її. Час від часу у великій таємниці від німців зброю та набої базам самооборони постачала «польська» поліція. Деяким польським селам на Волині давали зброю самі німці, щоб ті могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях (найчастіше Луцького, Горохівського, Кременецького районів), звідки окупанти вивозили збіжжя. Завдяки отриманій від німців зброї поляки, наприклад, поселення Гута Степанська на Костопільщині змогли утримувати оборону від нападів боївок УПА упродовж трьох днів від 16 по 18 липня 1943 р.[506].

Польську самооборону окупанти намагалися використати також для боротьби з усе більш міцніючою УПА і радянськими партизанами. Але траплялося, що німці й відбирали зброю, а керівників самооборони заарештовували. Ставлення окупантів до українсько-польського конфлікту добре відображає відповідь на скарги поляків сарненського гебітскомісара: «Ви бажаєте Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому не допомагатимуть»[507].

Упродовж 1943 р. на території Волині виникло понад 100 польських осередків самооборони. Перші з них були утворені вже у квітні. До найпотужніших самооборонних баз слід зарахувати ті, що виникли в поселеннях Пшебраже (до 1921 р. — Пшебродзь) на Луччині, Гута Степанська і Стара Гута на Костопільщині, Панська Долина на Дубенщині, Засмики на Ковельщині, Білин на Володимирщині та деякі інші. Переважна більшість пунктів опору, а серед них і вищезгаданий у Гуті Степанській, не витримали натиску загонів УПА і були знищені. Тільки з небагатьох населених пунктів місцевій польській людності вдалося евакуюватися до міст під охорону німецької адміністрації або дістатися інших великих осередків самооборони. Люди тікали через кордон до ГГ або погоджувалися на добровільний виїзд на роботу до Німеччини. Уже наприкінці квітня 1943 р. німці відправили з Сарн цілий ешелон, завантажений поляками