Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тільки тим польським базам самооборони, які, по-перше, були численними і в яких зосереджувалося інколи навіть по декілька тисяч осіб, по-друге, які отримали солідну матеріальну підтримку з боку командування АК зброєю, амуніцією, а також добре вишколеними військовими, по-третє, які користувалися допомогою радянських партизанів (переважно у лісистих східних та північних районах Волині).

Варто наголосити на тому, що, крім головного свого призначення — захисту власної людності, — члени польських баз самооборони і, насамперед, найміцніші з них, вдавалися до акцій іншого характеру. Вони координували оборону іноді кількох населених пунктів, надавали допомогу сусіднім поселенням і в разі потреби евакуювали тамтешнє населення, розшукували і рятували біженців, охороняли людей, що працювали в полі, розташованому далеко від поселення, організовували «превентивні» напади на упівські осередки і боївки або напади «з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА», зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи таким чином проблему власного продовольчого забезпечення[509].

Підкреслимо, що кількість польських акцій з метою реквізиції збіжжя в українського населення мала бути великою. Наприклад, у підпільному друкованому органі АК Львівського округу «Інформаційному бюлетені Червенської землі» наголошувалося на катастрофічній ситуації зі збором врожаю та голодуванням міського населення як у Східній Галичині, так і на Волині[510]. Польські дані стосовно «превентивних» і «виплатних» акцій польських баз самооборони, під час яких нерідко здійснювалися вбивства і страждала мирна людність, значно доповнюють матеріали українських повстанців, що знаходяться, зокрема, в колекції документів ОУН і УПА, які діяли на території Рівненської області[511].

Так, у звіті командира району «Скеля» (Людвіпольський район) друга «Чорноти» (прізвище нами не ідентифіковано) за час від 1 листопада до 1 грудня 1943 р. повідомлялося: «Район числить 43 села. Організаційною сіткою охоплено цілість району. В деяких селах оргроботу унеможливлюють поляки та більшовики, що в районі мають досить серйозну силу. Всі головні польсько-більшовицькі сили знаходяться переважно в селах за рікою Случ і повністю ними опановані. Більшовики з панками часто нападають на села Хотинь, Холопи, Бистричі, Великі Селища, Маренін, Більчаки, Уст’є, Поташня, Антолін... Сталий осідок більшовицько-польські банди мають в селах Стара Гута, Новини, Мочулянка, Глушків, Нова Гута...»[512].

А у фонді документів з’єднання УПА-Північ, що зберігаються у ЦДАВО України, у звітах українських повстанців про перебіг військових операцій містяться навіть згадки про те, що польським базам самооборони в деяких випадках надавала допомогу «українська» поліція. Так, у повідомленні командира куреня «Вітра» про перебіг бою з поляками 16 жовтня 1943 р. в с. Рудя, адресованому командувачу загону ім. Богуна «Ліварю», зазначалося: «О 5-й годині під’їхали з Білина поляки (35 шт.), зробили наскок на нашу заставу. Опісля їм прибуло до помочі 65 осіб української поліції і 1 танкетка. Наші були змушені відступити. Оставили вбитого сотенного др. Грізного. Крім того, є втрати в зброї»[513].

Використані і цитовані вище документи багато про що свідчать. По-перше, з червня-липня 1943 р. на антиукраїнські «відплатні акції» виявилися здатними також польські бази самооборони. До того часу їм доводилося в основному лише оборонятися. Листи з Волині до Варшави тих осіб, які були свідками антипольських нападів, доводять, що декілька десятків тисяч польських селян, далеких від політики, погодилися бути втягнутими в самооборону тільки тому, що хотіли фізично вижити, і діяли вони в ній не стільки з патріотичних міркувань, скільки з метою самозбереження. У такій ситуації люди були згодні шукати підтримки і захисту не лише у німецької окупаційної влади або радянських партизанських загонів, але, як кажуть, й «у самого чорта».

По-друге, після масових антипольських виступів, які з липня 1943 р. охопили майже всю територію Волині, командування АК нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА та місцевій українській людності, що брала участь у нападах. Наказом командувача округу від 19 липня відділи Державного корпусу безпеки, які до того часу належали окружній Делегатурі польського уряду, підпорядковувалися АК.

Ще раніше значний відсоток офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК у містах і сільській місцевості було скеровано в осередки самооборони, насамперед, у найнебезпечніші, на думку командування АК, північно-східні райони Волині. У підпіллі залишилася тільки частина сил округу. 20 липня було прийнято рішення про створення міцних рухливих (летючих) партизанських загонів, які ззовні мали співпрацювати із захисниками баз. Згідно з цим рішенням у найближчий час виникло 9 партизанських загонів. Три з них очолювали польські офіцери, перекинуті на Волинь з Великої Британії після завершення навчання у спеціальній диверсійній школі. Загалом у складі 9 польських партизанських загонів знаходилося близько 1200 бійців.