Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Незважаючи на значне запізнення, з погляду польських керівників, з прийняттям перелічених вище заходів протидії, вони дали змогу місцевому командуванню АК зупинити наприкінці 1943 р. натиск загонів УПА та врятувати частину польського населення від смерті.

По-третє, внаслідок дій проаківських партизанських загонів уже влітку і восени 1943 р. постраждала значна кількість цивільного українського населення, яке не було причетне до антипольських виступів. Про це свідчить, наприклад, лист волинського делегата польського уряду К. Банаха, адресований 26 вересня 1943 р. коменданту округу АК полковникові К. Бомбінському.

У листі критикувалася «неналежна позиція окремих партизанських загонів і баз самооборони, яскравим прикладом якої могло бути те, що відбувалося в околицях поселення Ружин... Місцевий загін палить сусідні українські села... Мордує усіх українців, на яких випадково натрапляє на своєму шляху. Грабує майно української людності»[516].

Про характер дій стосовно українського населення польських баз самооборони, проаківських і прорадянських польських партизанських загонів чимало інформації міститься також у матеріалах УШПР, зокрема у звітах багатьох командирів партизанських загонів, спецгруп НКДБ СРСР.

Перші значні радянські партизанські формування з’явилися на території Волині в 1942 р. Це були загони «Баті» (Г. Лінькова), «Дяді Петі» (А. Бринського), «Чорного» (І. Банова), Д. Медведєва, О. Сабурова, С. Каплуна. Незабаром північніше залізниці Сарни — Ковель було створено чи не суцільний партизанський край. У другій половині 1943 р. там, а також загалом на Волині вже діяли з’єднання О. Федоріва Чернігівського, І. Федоріва Рівненського, В. Бегми, М. Наумова, І. Шитова, М. Прокоп’юка, В. Карасьова та інші[517].

Цікаві свідчення про власні контакти з польськими партизанами надав командувач загону «Мисливці» полковник М. Прокоп’юк, що діяв у районі Цуманських лісів у трикутнику Сарни — Рівне — Ковель. Він писав: «З приходом в Цуманські ліси ми вперше в своїй практиці зустрілися з існуванням суто польських військових формувань. В травні 1943 р. їх нараховувалося 4 угруповання, що базувалися на Гуту Степанську і колонію Гали (біля Сарн), в селі Пшебродзь (Пшебраже) і м. Рожище (біля Луцька). Всі вони виникли стихійно, в порядку самооборони від націоналістичних банд ОУН. Польський гарнізон в с. Гута Степанська якоюсь мірою був пов’язаний з радянським партизанським з’єднанням Баті — Григорія Лінькова, що дислокувався північніше залізниці Сарни — Ковель. Друге польське угруповання на півночі — в колонії Гали — орієнтувалося на підтримку з боку німців і останніми було частково озброєне. З приходом туди радянських партизанських загонів і в тому числі радянсько-польських загонів (Собесяка, Сатановського, Куницького) в гарнізонах Гути Степанської і колонії Гали відбувся поділ, внаслідок якого багато поляків пішло в активно діючі проти гітлерівців загони і з’єднання. Ті, що залишилися, викристалізувалися у формування проаківського типу, з притаманною їм практикою лавірування, вичікування та збереження сил. В цьому відношенні типовим був гарнізон в с. Пшебродзь. В ньому нараховувалося до 2 тисяч жителів, з котрих не менше тисячі були озброєні. Пізніше, десь в березні-квітні 1944 р., гарнізон с. Пшебродзь послужив ядром для створення 27-ї Волинської дивізії АК. Сталося це вже після того, як наш загін залишив Цуманські ліси. Впродовж травня — листопада 1943 р. ми підтримували з гарнізоном в с. Пшебродзь (і через нього з гарнізоном в м. Рожище) доволі тісний зв’язок»[518].

Узагалі, варто зазначити, що радянські документи чітко фіксують той момент, коли у свідомості польського населення Волині стався злам і воно масово пішло у партизани і, насамперед, у радянські партизанські загони. Остаточно залякані липневими нападами загонів УПА і втративши надію на захист з боку німців, а також власного підпілля, про існування якого багато хто з місцевих жителів навіть не здогадувався, поляки почали шукати порятунок у радянських партизанів. Згідно з численними донесеннями до УШПР польська людність у значній кількості вступала до радянсько-польських партизанських загонів не стільки з метою воювати проти німців, скільки тому, що її змушували це робити дії українських націоналістів, у яких поляки вбачали свого головного ворога.

Польські дослідники подають інформацію, що на Волині у складі радянських партизанських загонів воювало декілька тисяч поляків[519]. Згідно з радянськими документами, зокрема з довідкою про виділення в оперативне підпорядкування Польському партизанському штабу в квітні 1944 р. раніш сформованих польських партизанських відділів, у складі переданих останньому трьох польських партизанських бригад і одного загону (1-ша партизанська бригада ім. Костюшка під командуванням Р. Сатановського, 2-га партизанська бригада «Грюнвальд» під командуванням Ю. Собесяка, бригада ім. Ванди Василевської під командуванням Станіслава Шелеста, партизанський загін під командуванням Луцевича) налічувалося 1800 бійців[520].

Не викликає сумніву той факт, що саме масовий вступ поляків у радянські партизанські загони підштовхнув командування АК Волинського округу до створення власних відділів. Однак нерідкими були випадки, коли аківські загони переходили під командування радянських офіцерів або, навпаки, бійці радянсько-польських формувань тікали до АК. У будь-якому разі, в яких би загонах не знаходились поляки, їхнє ставлення до українців було однаково ворожим.