Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Хоча він же написав про те, що зі створенням 27-ї Волинської піхотної дивізії аківці, погрожуючи окремим польським командирам прорадянських формувань смертною карою, і в тому числі йому, наполягали на припиненні ними співпраці з більшовиками і на прибутті разом зі своїми формуваннями в район дислокації дивізії[522].

Взагалі варто підкреслити, що, навіть маючи спільного ворога, поляки Волині і радянські партизани не завжди ставилися однаково лояльно одне до одного, особливо випадки непорозумінь почастішали між ними після того, коли перші дізналися про масовий розстріл польських офіцерів (катинська справа)[523].

Стосунки між польськими формуваннями і радянськими партизанами були неоднорідними. В одній місцевості взаємини між ними складалися добре: поляки постачали більшовикам продовольство, надавали потрібну інформацію і т. ін. В іншому місці між ними відбувалися збройні сутички. Наприклад, на території Сарненщини такі сутички відбулися 27 квітня 1943 р. в с. Замрочене, 3 травня 1943 р. — в с. Чайків, 16 травня 1943 р. — в с. Стахівка[524].

А от що, наприклад, повідомлялося у звіті до УШПР командувача партизанського з’єднання у Рівненській області В. Бегми: «У с. Пшебраже знаходиться до 2 тисяч поляків, з яких близько тисячі озброєні гвинтівками і мають декілька кулеметів. Це формування налаштовано відверто вороже щодо партизанів та підтримує тісний зв’язок з німцями. Вбили 6 автоматників партизанського загону під командуванням Олексія. У середині травня 1943 р. 50 автоматників партизанського загону Медведєва намагалися пройти до залізниці в районі м. Ківерці, але поляки їх не пропустили. Після трьохгодинного бою автоматники були змушені відступити»[525].

Особливо складними були стосунки поляків з радянськими спеціальними оперативно-чекістськими групами, які з метою проведення розвідницької і диверсійної роботи у 1942–1943 рр. органами НКВС УРСР були десантовані на бази партизанських загонів УШПР. Одним з таких загонів власне і був уже згадуваний загін на чолі з М. Прокоп’юком. 30 серпня 1943 р. спільними зусиллями поляків з Пшебража і партизанів Прокоп’юка було розбите одне з міцних угруповань УПА.

Останній факт свідчить про те, що поляки навіть з одних і тих самих поселень у різні часи по-різному ставилися до радянських партизанів.

Ставлення радянських партизанів до поляків і українсько-польського конфлікту в цілому висвітлює, зокрема, такий фрагмент зі звіту радянського командира М. Прокоп’юка. У ньому зазначалося: «...В питанні міжусобиці, спровокованої гітлерівцями між українськими і польськими націоналістами, керівники села Пшебраже[526], на жаль, відігравали дурну роль. Будучи осадниками і членами спілки осадників, вони ототожнювали націоналістичні банди ОУН-УПА з усім українським народом, на який дивилися не інакше, як очима свого колишнього воєводи Юзефського. Одна із заслуг радянських партизанських загонів полягала у тому, що вони клали край будь-яким підступам націоналістів з одного і іншого боків надати подіям “всенародного” характеру, рівно як спробам помститися на ні в чому невинній місцевій польській і українській людності. Від часу нашого прибуття в район Пшебража вилазки польського гарнізону проти українських сіл припинилися»[527].

Цитований звіт зайвий раз свідчить про те, що внаслідок дій польських баз самооборони, спричинених українсько-польським протистоянням, нерідко потерпало українське цивільне населення. Методи боротьби на Волині полякам нав’язували загони УПА як, безперечно, сильніша сторона, тому польське підпілля також не переобтяжувало себе вибором засобів у веденні цієї війни.

Як уже згадувалося, накази командувача Волинського округу АК забороняли діяти на засадах колективної відповідальності за здійснені українськими боївками напади і брати участь у «пацифікаційних» акціях проти українських сіл спільно з німцями, радянськими партизанами або окремо. Проте ці накази не забороняли акцій у відповідь на напади загонів УПА або навіть превентивних дій проти сіл, де могли концентруватися українські збройні формування. Відомі випадки, коли окремі місцеві керівники АК не дотримувалися цих наказів і вдавалися до так званих сліпих відплатних акцій. Зрозуміло, що наслідком були численні жертви серед цивільного українського населення.

Про одну з таких акцій ідеться, зокрема, у розвіддонесенні УШПР для секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка. У ньому повідомлялося, що після того, як українці розбили польську базу самооборони в с. Гута Степанська, один з її керівників — В. Коханський («Бомба») — із залишками своєї групи відійшов у ліси в районі Сарни — Моквин. Там було сформовано міцний партизанський загін, який налічував близько 800 бійців. Польські партизани були озброєні станковими і ручними кулеметами, автоматичною зброєю. Загін здійснив рейд у напрямку Цуманських лісів, знищуючи на своєму шляху всі українські села і загони бандерівців[528]. Виконання наказів командувачів АК, так само як і УПА, не завжди можна було проконтролювати, а тому боротьба між українцями і поляками у багатьох випадках мала хаотичний характер.

Сучасні польські історики наполягають на тому, що більшість випадків масових убивств українців пов’язана з діяльністю шуцмансшафтів, у яких служили поляки. Але, погоджуючись із цим, слід сказати і про акції польських баз самооборони, польських національних партизанських загонів, що нерідко здійснювалися під командуванням офіцерів АК. Вони також мали щодо мирного українського населення відверто «пацифікаційний» характер. До того ж слід ще раз нагадати про те, що