Читати книгу - "Все буде добре"

Одного разу його малюнок побачила нова дівчина, яка приїхала з Нью-Йорка, щоб виступити на їхньому зібранні. Вона усміхнулась і похвалила хлопця, і Джону вперше захотілось намалювати щось гарне, щоб його похвалили ще раз. Але в нього був лише талант – не майстерність, тому він підсів на вуха знайомому-наркоману, що закінчив художнє училище, віддавав йому свої наркотики, а натомість той учив хлопця малювати. Джон настільки захопився процесом, що сам не зауважив, як перестав колотись. Він повністю поринув у рисунок – йому подобалось довго оглядати об’єкти, а потім із пам’яті їх відтворювати до найменших деталей.

Тепер хлопець ходив на зібрання, лише щоб дивитись на Дебору, а ночами – малював її зображення. І коли нарешті намалював ту, яка йому здавалась ідеальною, та приніс картину на зібрання – дівчини вже не було. Вона поїхала назад у Нью-Йорк. Джон завмер – і вирішив їхати за нею. Кинув усе, схопив куртку, картину і гроші, які відкладав на наступну дозу, та поїхав до Великого яблука. Там він знайшов місцевий осередок «АА», сказав, що на реабілітації й потребує притулку. У нього раптово прорвало емоції, і Джон розповів усю свою історію та про Дебору теж. Місцевий контингент прийняв хлопця, дав житло й роботу на автозаправці. Але найголовніше – за два дні він зустрівся з Деборою та показав їй картину, а коли дівчина усміхнулась – Джон відчув кайф, який не могли дати жодні наркотики.

Вони були разом майже рік. Дебора не схвалювала їхніх стосунків, і Джон не міг зрозуміти, у чому справа. Поки зрештою вона не зізналася, що в неї СНІД. Але Джона це не спинило. Він усе одно залишився поруч, даруючи їй емоції, на які сам не знав, що був здатний.

А потім вона померла.

– What was your most shocking experience?[37] – запитав Олександр, коли Мері повернулась із туалету. Жінка задумалась і сумно усміхнулась.

– Це очевидно. Коли я дізналась про свою… хворобу. Це трапилось незадовго до нашої першої зустрічі.

– І як це було? – несподівано запитав Олександр.

Вони ніколи не лізли в душу одне одного, але стільки років страждаючи однаковими наслідками, завжди цікавилися, чи однаковими були причини.

– Воно того не вартувало, – відповіла Мері, дивлячись у вікно. – А в тебе?

– Я… Я не пам’ятаю, – зізнався Олександр.

– Пощастило тобі…

На висоті сорок другого поверху знову запанувала тиша.

Він дійсно не пам’ятав причин. Це трапилось, коли він намагався помститися Гордію, вганяючи своє життя в багно? Коли без розбору пробував наркотики, шукаючи лик Господа? Чи на одній із тих нічних тусовок, які плавно перетікали або у вуличні бійки, або в безпробудні пиятики? Чи, може, це була Інга, студентка з Чехословаччини, якій він кілька разів «допомагав з іспитами»? Як би Олександр не напружувався, але не міг пригадати момент, коли заразився. Зате добре пам’ятав, як дізнався про це.

За дуже короткий проміжок часу Джон став його кращим (і єдиним) другом, і вони почали багато часу проводити разом. Олександр розповідав про Україну, Львів та Бистрицю, Джон же – про свій район і те, наскільки важко зібрати докупи розбите життя. З кожною розмовою Олександр розумів, що всі його проблеми – ніщо порівняно з оточуючими. Війни, смерть, самотність, хвороба, бідність – усе це дивом минало його протягом усього життя.

Спершу його захищала родина, потім статус батька. Навіть друзі з Бистриці брали на себе його провини. Чому? Бо любили його? І Гордій Шипалко привіз сина в Америку, бо любив його? Щоб порятувати від імперії, яка руйнувалась і давила всіх під собою? Але що тоді залишається Олександру? Постійно тікати та сподіватись на допомогу? Він слухав історії Джона й не знав, чи зміг би вижити так, як цей чорношкірий хлопець.

Джон малював картини, а потім продавав їх на вулиці. Заробляв небагато, але цього вистачало, щоб платити за свій сарайчик – творчу майстерню. Харчувався в протестантській церкві, а коли грошей було більше, ніж завжди, – приносив туди продукти та допомагав із приготуванням їжі. Він не планував повертатись у Квінс, хоча знав, що там йому точно допоможуть.

– Чому так? – Олександр часто питав у Джона.

У його радянській свідомості сім’я – це було щось єдине та непорушне. Він любив своїх рідних (підсвідомо навіть Гордія) і дуже боляче переживав розлуку з ними. Навіть увійшовши в підлітковий період, Олександр прокидався посеред ночі й відчував себе знову в Бистриці, на м’якій перині бабусиного ліжка. От-от загорлає півень, і Сашко втиснеться в перину, виставивши книгу як єдину зброю. Але видіння зникало, і далекий гул поліцейських машин та наземної станції метро поруч швидко повертали в колючу реальність.

Для Джона і, як потім виявилось, для більшості американців родина мала символічне значення. Досягнувши повноліття, діти вилітали з батьківського гнізда, щоб якомога швидше знайти себе в житті. Щоб у двадцять років заробити перший мільйон, а вже в тридцять насолоджуватись життям. Привид американської мрії.

Джон залишився в Нью-Йорку. Він не хотів мати нічого спільного зі старим життям, до останку віддавшись уламкам нового. Покинув «Анонімних алкоголіків», повністю присвятивши себе малюванню, раз на півроку відчуваючи в собі неймовірну жагу вколотись і забутись. У такі моменти Джон сідав посеред гамору вулиці, брав у руки олівець і відпускав емоції на папір.

Картини