Читати книгу - "Все буде добре"

Клініка розташовувалася біля двох клубів та однієї школи, тож переважно її пацієнтами були школярі та дебошири. Двічі Олександр ходив із Джоном за компанію, спостерігаючи, як чорношкірий безпритульний віддає частинку себе заради так званої золотої молоді та хуліганів, які не соромляться марнувати не лише своє життя, а й життя оточуючих. Українець не розумів мотивів свого друга, але десь усередині відчував, що так правильно. Тому, прийшовши в клініку втретє, Олександр підійшов до медсестри.

– Я хочу здати кров.

Голка виявилась холодною, а сам укол – на диво болючим. Крові взяли небагато, на перевірку. Поки Джон проходив звичну процедуру, Олександр присів у холі, розглядаючи перелякані обличчя пацієнтів, що снували коридорами. Дорослі й діти, жінки й чоловіки – рідко хто ставав жертвою випадковості. Переважно всі вони цілеспрямовано погіршували своє здоров’я, а коли організм нарешті давав збій – обступали лікарів, кидаючись від погроз до обіцянок. А все, що потрібно було, – це пам’ятати, що на вічне життя ще не виставили ціну.

– We have yours analyzes. Unfortunately, we need to advise you to take medical treatment. There is a high possibility that you may be infected by AIDS.[38]

Усвідомлення цих слів прийшло не одразу. Він стояв, мило усміхався стурбованій медсестрі, поки інформація з вух довгими бурлаками добиралась до мозку. AIDS[39]… Щось знайоме і страшне було в цьому слові. Щось…

– Dude, I’m sorry[40]… – торкнувся його плеча Джон.

Олександр зірвався на рівні ноги. СНІД. До бісової мами! У нього СНІД? Але як? Від кого? Миттю пізніше раціоналізм потонув під хаосом емоцій. Паніка стояла на вершині цієї лавини. Хлопець дико реготнув і вибіг із лікарні.

Угода з дияволом. Саме так він трактував своє наступне рішення. Олександр увірвався до батькового кабінету і, збиваючись, виклав усе, як є. Його трусило, а паніка заполонила все єство. Хлопцю здавалося, що СНІД, як мурахи влітку, розбігається по тілу, і якщо його не зупинити зараз, то не вийде зупинити взагалі. Олександру було соромно, однак – хотів він того чи ні – його батько був єдиною рідною людиною в цьому чужому світі.

Гордій слухав мовчки, міцно закусивши губу, а коли озвався, кров тонкою цівкою стікала підборіддям.

– Хто про це знає?

– Ніхто не знає. Я сам щойно дізнався… Я…

Не слухаючи синове белькотіння, Гордій підняв слухавку й набрав номер.

– Від сьогодні ти будеш робити так, як я скажу, – сказав він, слухаючи гудки. – Без питань і заперечень. Тоді все буде добре.

Олександр кивнув, не особливо вникаючи в слова. Його свідомість займалася знищенням мурах, які сама ж і породила.

За півгодини таксі висадило родину Шипалків біля входу у фешенебельний бізнес-центр із вивіскою «Корпорація «Альвеа». Ми будуємо майбутнє». Кур’єрська робота ніколи не пропускала Олександра далі консьєржа в таких будівлях, тому в інший час він би здивовано крутив головою, всотуючи переваги дорослого життя. Але того дня в хлопця були інші пріоритети. Тож він не стежив за тим, як дорога офісами вивела його до кабінету Чарльза Еґарта.

– Я знаю, що це не стосується нашого бізнесу, але сподіваюся, що рішення вашої проблеми може допомогти у вирішенні моєї, – Гордій кивнув на сина, що чухав долоні та зацьковано крутив головою.

Олександр більше нагадував наркомана на ломці, аніж ВІЛ-інфікованого.

– Я можу допомогти, але це коштуватиме ваших знань.

– Я служу своїй країні…

– Досить цих пафосних фраз. Вашої країни вже не існує. А нам потрібно… працювати з тими шматками, на які вона розлетілась. Звісно, не негайно, але в найближчому майбутньому… – Чарльз Еґарт потер підборіддя і знову глянув на Олександра. – Ми хочемо дослідити новий світ, а ви хочете врятувати свого сина. Як на мене, взаємовигідна угода.

Гордій пожував губи, відчуваючи смак крові на зубах. Шипалки спеціалізувались на угодах із дияволами.

– Гаразд, нехай буде так.

Олександра відвезли до приватної клініки. Знову взяли проби крові, слини, навіть сперми. Годували пігулками та виміряли реакції. На два довгих тижні він поселився в білосніжній палаті, за ґратами вікон якої буяла густа зелень. Кожен день, проведений там, Олександр боявся. Він не знав, що це конкретно – синдром набутого імунодефіциту, але розумів, що звичайну застуду так би не назвали. Лаборанти не відповідали на його питання, ігнорували його спроби достукатись до них, торкались його лише гумовими рукавичками. Хлопець годинами роздивлявся себе в дзеркало або прислуховувався до шуму крові в артеріях, намагаючись почути хворобу, побачити її прояви. Але ночі змінювали одна одну, і в Олександра Шипалка росла тільки втома й темні кола під очима.

А на п’ятнадцятий день його виписали.

Автомобіль знову привіз Олександра до офісу корпорації «Альвеа».