Читати книгу - "Весілля в монастирі"

І раптом сьогодні, коли Ігор заїхав за ним перед вокзалом, одразу ж сказав:

— Борисе, я вчора її зустрів, ту, що в монастирі... Ми зовсім випадково зустрілися. Ми вдвох були. Весь час. У мене в готелі. Коли ти дзвонив і дурниці всілякі молов. Ми тільки зараз розсталися, та вона приїде, обіцяла приїхати, ти її побачиш: — І додав: — Борько, я без неї подохну...

Чомусь Борис Степанович уявив її собі в стилі Кармен, жінкою, яка заманює, кокетує, перемагає для своїх жартів, і трохи ніяковів від думки, вони зустрінуться. Не вмів триматися з жінками. У лазареті — інша справа, та там хіба жінки? То товариші по роботі, колеги, а тут і Гарька спасував. Та слова підполковника: «Сльози їй витирає, і сам трохи не плаче», — не в’язалися з образом Кармен. А щоб Гарька розхнюпився!?

Може, вони попрощаються на пероні і Гарик не заведе її сюди, їй-богу, було б краще. І тільки він це подумав, як двері відчинилися, і зайшла Літа з Ігорем.

— Знайомтеся, — мовив Ігор, скидаючи шинелю. — Ви вже знаєте одне про одного, що ви мої найближчі люди на світі. Борю, це Єлизавета Миколаївна, або, як усі звуть, Літа Миколаївна, і мені так більше подобається.

— І мені також, легше звучить, — всміхнулася Літа, подаючи руку невеличкому худорлявому чоловікові з рудим волоссям і обличчям, густо всіяним рудими веснянками.

Він ніяково потиснув їй руку.

— Борис Степанович.

— Ой, — наче зраділа Літа, — у мене є учень — теж Борис і теж Степанович.

— І такий же рудий?— засміявся лікар.

— Він справді чимось схожий на вас, не тільки тим, що також рудий, його у нас всі дуже поважають, бо він дуже розумний, прекрасно вчиться, він з трудолюбців моїх, а тепер уже гімназист. От тільки одна вада — палко і безнадійно закоханий у мою дочку.

— Доведеться мені для цілковитої подібності закохатися в її матір, — добродушно сказав лікар.

— Я тобі дам! — насварився рукою Ігор. Йому було дуже приємно, що Літа одразу знайшла такий простий тон з його другом, вайлуватим і завжди сором’язливим з жінками.

А вона згадала слова Ігоря, що у нього дуже красиві руки. Точно, красиві і дуже доглянуті. Вона сказала:

— У вас руки як у художника.

— Так він же художник своєї справи, — підхопив Ігор. — Ти б бачила, які він робить операції, він же і мене латав. І не думай, що він такий тихий та смирний. Його в лазареті усі бояться більше, ніж ми свого генерала. Я, коли лежав у нього, теж боявся, — він підвів ліву брову. Те, що він, не замислюючись, казав Літі «ти», одразу створило дружню і просту атмосферу. — Скинь шубку, а то зігрієшся, вийдеш на холод і застудишся, — мовив він.

— Ні, ні, адже скоро йти.

— Тоді хоч розстебніться, а то справді застудитесь, — турботливо сказав Борис Степанович. — Лікарів треба слухати. Гарику, розстебни гудзики на шубі.

— Ви й зараз будете близько?— спитала Літа.

— Ну, не зовсім, адже я в лазареті, а Гарик завжди, — Борис трохи не сказав «у самому пеклі», та своєчасно схаменувся і викрутився, — він зовсім іншим зайнятий. У нього велике своє господарство, а в мене тільки лазарет. Та коли є можливість, ми бачимось, він забігає або заїздить в гості верхи, а інколи навіть на автомобілі.

— Не думай, що на своєму, коли примажуся до когось, — пояснив Ігор.

— Ну, так Нехай тільки в гості до вас забігає, а не потрапляє всерйоз і надовго, — хоча й усміхаючись, але зажурено мовила Літа.

— А що мені Літочка подарувала! — раптом похвалився Ігор.

— Слухай, ти став хвальком! Ви не помітили, Літо Миколаївно?

— Невже ти вважаєш мене хвальком?— здивувався Ігор, дивлячись на Літу і звівши ліву брову.

— Трошки-трошечки, — протягла вона, глянула в очі, і обоє згадали, як вона сказала вночі «трошки-трошечки»...

— Це тому, що ти трошки-трошечки... — почав Ігор, але Літа не дала йому договорити, поклавши руку на його губи.

— Хай уже він похвалиться, хіба ви не бачите, як йому хочеться, щоб я йому ще дужче заздрив!—сказав Борис Степанович, звичайно, не розуміючи, що у них пов’язано з цими словами.

— Але ж справді, мені незручно, щоб він хвалився таким простим, нікчемним подарунком, — зніяковіло мовила Літа, — зовсім нема чим хвалитися, нічого особливого.

Та Ігор із задоволенням розкрив пакуночок, і Борис Степанович побачив пухнасті довгі чоловічі носки. У нього щиро вирвалося:

— Та це