Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Можливо, комусь іще цікаво дізнатися, що Б. Г. Т. не провалився на своїх маніпуляціях із сечею, підказаних Рахеллю, вони були успішні до останку, тільки... вже не допомагали: його наприкінці вересня 44 року взяли до «шлункового батальйону», не зваживши на те, що виразка шлунка потребує не такої дієти, як діабет, і Б. Г. Т. ще взяв участь у боях — наступ у Арденнах, під Гуртенським лісом, де поблизу селища Вюрзелена попав у полон до американців, і не виключено, що він «боровся пліч-о-пліч» із перетвореним у Кайпера Шлемером. Хай там як, а Б. Г. Т. пережив кінець війни в американському таборі для полонених поблизу Реймса, в «товаристві близько 200 000 німецьких вояків усіх рангів, і я можу вам сказати, що приємного там було мало — як товариство, так і харчі, а насамперед, коли дозволите так висловитись брак можливості спілкування з жінками... одне слово, кепсько». (Зауваження, що здивувало авт. Він не вважав Б. Г. Т. за сексуально заклопотаного).

Питати Марію ван Д. про долю Груйтена, щоправда, здавалось авторові трохи нетактовним, і все ж, задля повноти інформації, він зважився на дві чи три обережні спроби, внаслідок яких почув лайку на адресу Лотти, бо та, очевидно, свого часу збудила в Марії ван Д. ревнощі. «Я просто ще не приїхала тоді з села, коли він вернувся, а то, я певна, він би шукав тієї втіхи не в неї, а в мене, і таки знайшов би, хоч я й старша за неї на тринадцять років. Але ж я попала за Рейн — навіть, можна сказати, за Вуппер — і сиділа в тій вестфальській норі, де вони нас, рейнландців, не дуже ласкаво вітали, бо вважали за розбещених, розпещених, зіпсутих ласунів — а американці до нас туди прийшли аж у середині квітня, і, думаєте, легко було тоді добутися на захід, за Рейн? Просто неможливо! Отож я мусила лишатись там до середини травня, а Губерт вернувся додому вже на початку травня і, певне, зразу заліз у ліжко до Лотти. І коли я приїхала, вже нічого не можна було вдіяти. Було вже запізно».

Лотта: «Мені вже все перемішалось у голові, що робилось у лютому й березні сорок п'ятого і потім, аж до початку травня. Так багато всього сталося, що годі охопити оком, навіть тоді, коли ми в самій гущі були. Звичайно, я нагарбала, чого могла, коли грабували склад у Шнюрергасе, тому завулку біля колишнього монастиря кармеліток, і вже тоді воліла вдатись по допомогу до Пельцера, а не до мого вельмишановного свекра. Скільки всяких проблем довелось нам тоді розв'язувати! Я мусила подаватися кудись із квартири, зоставатись там могла сама тільки Лені, але ж їй лишилося кілька днів до пологів, і ми не могли покинути її саму, отож і перебрались усі до того „підземного радянського раю“, як він каже. Тоді вже виявилося, що батько дитини росіянин, але так по-дурному склалося, що записати її довелось на іншого, бо Лені ще з вересня чи жовтня сорок четвертого одержувала материнську картку — це Маргрет напоумила, просто підказала їй прізвище одного солдата, що вмер у госпіталі, якийсь Єндріцкі. Вони занадто поквапилися з цим ділом, навіть не з'ясували спершу, чи не був той небіжчик Єндріцкі жонатий,— і міг би з цього вийти великий скандал із його дружиною, ще й дуже гидкий скандал, як на мене, бо як собі хочете, а не годиться накидати покійникові таке. Ну, це діло я змогла залагодити, коли мене військова адміністрація з середини березня поставила завідувати житловою управою. Тоді я мала й бланки, й печатки, й доступ до всіх інших установ і змогла вернути дитині справжнього батька — Бориса Львовича Колтовського: адже всі міські установи тулились тоді в трьох кімнатах, і ви самі розумієте, що це було неважке діло — забрати батьківство в того сердешного Єндріцкі й уладнати все як слід. Та все це робилося вже після другого, коли наші німецькі ідіоти нарешті всі забралися геть — вони ще й шостого числа вішали в місті дезертирів, перше ніж відступили й висадили за собою міст. Аж тоді прийшли американські війська, і ми нарешті змогли вернутися додому з того „підземного радянського раю“, але й американці не могли нічого добрати в розгардіяші, вони, мабуть, і самі перелякались, побачивши зруйноване місто — декотрі навіть плакали, надто кілька жінок, перед готелем, що біля собору. А скільки тоді всякого люду висипало зі схованок: німці-дезертири, і росіяни, і югослави, поляки, робітниці з Радянського Союзу, втікачі з концтаборів, навіть кілька євреїв — добери там, хто з них був проти фашизму, а хто за, і кого в який табір укинути. Ті американці, певне, уявляли, що їм буде дуже просто з'ясувати, хто був нацист, а хто ні, але насправді не так воно було просто, як вони по-дитячому наївно гадали. Все треба було розібрати, розсортувати,— та коли нарешті прийшов Губерт, десь так на початку травня, то вже більш-менш видно було, що і як,— більш-менш, кажу я, і не приховую, що тоді я багатьом досить щедро помагала довідками та печатками, бо інакше навіщо ж ті печатки та довідки? Губерт, наприклад, прийшов у італійській солдатській формі, йому добули її в Берліні товариші, що з ними він копав окопи та розчищав тунелі метрополітену,— вони правильно вирішили, що йти на захід німцеві з ув'язнення надто небезпечно, адже між Берліном і Рейном ще чимало було нацистських гнізд, де б його враз повісили, а щоб іти в цивільній одежі, він був занадто молодий, і в свої сорок п'ять років він би