Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

неодмінно попав до когось у полон — до росіян, англійців чи американців. Отож він вирушив як італієць, хоча й це, звісно, не бозна-яку безпеку гарантувало, та все ж досить мудро придумано: італійців наці тоді зневажали, та й годі, не хапались відразу вішати їх, а про це ж бо й ішлося, щоб не попасти зразу на шибеницю чи до стінки, це ж бо й була вся проблема, і таки справді йому пощастило добитись додому В тій італійській формі та зі своїм „не розумій німецьки“ — хоча, звісно, знов же невелика радість була б, якби його через ту італійську форму поперли до Італії, а там викрили! Це теж могло йому голови коштувати. Ну, якось-таки він пробився, прийшов додому, веселий, бадьорий, бадьорішого чоловіка годі було й уявити, повірте мені. Він так і казав нам: „Дітки, я твердо наважився дожити свій вік з усмішкою на устах“. Обняв нас усіх, Лені й Бориса, онукові зрадів просто до нестями, і Маргрет обняв, і моїх дітей, і мене, звичайно, а мені сказав: „Лотто, ти ж знаєш, що ти мені до вподоби, та й я тобі, здається, подобаюсь. Чом би нам не жити разом?“ Отож ми зайняли три кімнати, Лені з Борисом та дитиною теж три, Маргрет одну, а кухня була спільна, і ніяких проблем у нас не виникало, ми ж таки були розважні люди й мали все, що треба, всю спадщину славного німецького райху зі Шнюрергасе, а Маргрет зі свого госпіталю ще й медикаментів натягала; ми вирішили, що Губертові краще й далі ходити в тій італійській формі, тільки, на жаль, я не змогла добути йому італійського посвідчення особи, що він сам узяв собі у військовій адміністрації довідку на італійське прізвище, яке вже йому Борис підказав,— Мандзоні, єдине італійське прізвище, відоме йому: напевне, він читав якусь книжку цього Мандзоні. Об'явитись Губертові як відпущеному в'язневі не випадало, бо він же, власне, вважався не політичним, а карним, а американці в таких речах були досить прискіпливі. Вони теж не хотіли, щоб справжні карні злочинці бігали на волі, а як ти їм утлумачиш, що він, по суті, все-таки був політичний! Отже, ми й вирішили: нехай краще він буде Луїджі Мандзоні, італієць, що пристав до мене в прийми. О, тоді доводилося з біса пильно стерегтися, щоб не попасти до якогось табору, нехай навіть для репатріантів. Бо ніхто не знав, куди, кінець кінцем, вивозили людей з тих таборів. Ну, і якось ми перекрутились до початку сорок шостого, а далі американці вже не так намагалися засадити кожного німця в якийсь табір, а незабаром прийшли англійці, та й, власне, я і з тими, й з тими вміла поладнати. Звичайно, багато хто дивувався, чом ми з Губертом не одружилися — адже я була вдова й він удівець, і дехто казав, ніби я через пенсію не хотіла, та це неправда. Просто... як би це вам пояснити... просто ми побоювались назавжди зав'язати світ одне одному, як воно буває в шлюбі. Тепер я шкодую, бо потім діти мої зовсім підпали під свекрів вплив. А от Лені була б радісінька одружитися з Борисом, та й він з нею, але ж Гм не можна було, бо він не мав ніяких документів, а об'являтись як росіянин зразу не хотів, бо хоч дехто з них зразу влаштувався непогано, але більшість, не питаючи згоди й не кажучи, що їх там чекає, загребли й повезли додому, до рідного Сталіна. У нього, правда, була німецька солдатська книжка, добута Маргрет, на ім'я Альфреда Бульгорста, але знаєте, що чекало тоді молодого, двадцятичотирьохрічного здорового німця, хоча й трохи дистрофічного? Зінціг або Вікрат — а такого ми нізащо не хотіли. Бо там, самі розумієте, життя теж не гарантувалося. Тому він здебільшого сидів удома, і побачили б ви їх обох із їхнім синочком: чисте тобі святе сімейство. Він був певен, що жінки за три місяці після пологів ще не можна чіпати й за шість місяців так само, отож вони півроку жили, як Марія з Йосифом, хіба, звичайно, поцілуються коли-не-коли, а то тільки й знали, що на дитя милуватися! Вже так його пестили та панькали, і пісеньок йому обоє співали: а тоді почали трохи зарано, ще в червні сорок п'ятого, вечорами виходити на Рейн гуляти — до комендантської години, звичайно. Ми всі їх остерігали, і Губерт, і я, і Маргрет, але вони не хотіли й слухати: щовечора на Рейн. Та й справді там гарно було, і ми з Губертом теж часто ходили з ними, сиділи всі над річкою й тішилися тим, чого, власне, не знали вже дванадцять років: миром. На Рейні жодного судна не побачиш, тільки затоплені, мости зруйновані, лиш кілька перевозів та американський військовий міст — знаєте, іноді думається, що краще було б ніяких мостів і не будувати, а лишити наш зарейнський край відокремленим від Німеччини. Та не вийшло так... і з Борисом не вийшло нічого: одного вечора в червні його схопив американський патруль, а він, як на лихо, мав у кишені ту свою солдатську книжку, і вже не можна було нічого зробити: не помогли ні мої знайомі американські офіцери, ні американські приятелі Маргрет, не помогло навіть те, що я пішла до військового коменданта міста й розказала йому все про Бориса, всю ту заплутану історію; Бориса не відпустили. Спершу здавалося, що воно не так і страшно: мовляв, вернеться з американського полону як Альфред Бульгорст, коли вже не хоче додому, до Радянського Союзу. Звичайно, в американському таборі не рай був... Але ми не знали ще одного: що американці влітку почали передавати полонених німців французам — чи, може, краще буде сказати „продавати“, бо вони брали компенсацію в доларах за утримання в таборі,— і що Борис таким чином попав на роботу до шахти, в Лотарінгію, а він же ще був досить кволий: хоча завдяки Лені чи то завдяки її заставленому будинкові й не зовсім охлялий, але ж іще не дуже міцний... і побачили б ви тоді Лені! Сіла на старий велосипед і подалася його шукати. Через усі кордони між зонами й навіть країнами перебиралася, й у французькій зоні побувала, і в Саарській області, і в Бельгії, звідти знов до Саарської області, далі до Лотарінгії, все їздила від табору до табору, питала в комендантів про свого Альфреда Бульгорста і благала за нього, мужньо, вперто, немовби не