Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

знала чи не хотіла знати, що в Європі військовополонених німців було, може, п'ятнадцять чи двадцять мільйонів: аж до листопада все їздила велосипедом, вернеться додому по харчі й знов їде. Я досі не знаю, як вона примудрялась переходити всі ті кордони й вертатись назад зі своїм німецьким посвідченням, бо вона нам нічого не розповідала. Тільки співала нам іноді — синочкові своєму вона весь час співала: „Святий вечір, боже, нині, а в малій нашій хатині і убозтво, й холодище, та й надворі хуга свище, зійди до нас, боже, з неба, бо нам тебе справді треба“,— і всяких таких пісень, аж сльози, було, навернуться, коли слухаєш. Вона разів кілька отак переїхала через увесь Ейфель, і на той бік, в Арденни, і знов назад, від Зінціга до Намюра, від Намюра до Реймса, звідти до Меца, тоді до Саарбрюкена, й ще раз до Саарбрюкена. Це було теж не таке вже й безпечне діло з німецьким посвідченням вештатися в тому куточку Європи... І що ж ви думаєте? Знайшла вона свого Бориса, свого Єндріцкі, чи Полтавського, чи Бульгорста — вибирайте яке хочете прізвище. Знайшла його, на кладовищі знайшла,— задавило його в залізному руднику десь у Лотарінгії, між Мецом і Саарбрюкеном. Отак вона в двадцять три роки, по суті кажучи, втретє повдовіла. Відтоді вона мов закам'яніла, наче статуя зробилась, і нас то жаром, то холодом усипало, коли вона, бувало, ввечері заспіває над синочком ті слова, що так любив його батько: Могильний мармур в сивині, Ми сидимо сьогодні тут, Немов поган похмурий гурт, На кості наші пада сніг, Як він сюди влетіти зміг? Ну що ж, влітай до нас, дарма: Тобі на небі місця теж нема...

А тоді раптом таким хвацьким голосом: „Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там, махагонський місяцю зелений, ясно нам світи, певне, знаєш ти, що у нас сьогодні є чим заплатить...“ — а потім нараз так урочисто, що аж моторошно ставало, піднесеним голосом: „Ще як хлопцем я був, часто мене рятував якийсь бог від людського крику та різки, і я грався спокійно й щасливо з квітками в гаю, і легіт небесний пестив мене, і як тішиш ти серце рослин, що здіймають до тебе тонкі свої руки, так тішив ти серце моє“. Я всі ці рядки й за п'ятдесят років пам'ятатиму, так часто, трохи не щовечора, чули ми їх, і уявіть собі, що коли Лені їх співала, то переходила на сувору літературну мову, хоч звичайно вона говорить нашою прегарною, чіткою рейнською говіркою. Просто в душу запало, просто в душу, і хлопцеві воно теж западало, і всім нам, навіть Маргрет, та й дехто з її англійських чи американських приятелів не міг надивитись і наслухатись, коли Лені декламувала чи співала, а надто як вона проказувала своєму малому синкові вірш про Рейн... та що там, чудова дівчина була, і тепер з неї чудова жінка, а по-моєму, й мати чудова, а що з хлопцем така халепа вийшла, то це не вона винна, а оте шахрайське кодло, що до нього я мушу залічити й своїх невдалих синів, одно слово, „об'єднані Гойзери“ — які ж бо вони кровопивці, надто старий, мій свекор... Губерт його до нестями доводив, коли Гойзер приходив по квартирну плату, по свої сорок шість марок п'ятнадцять пфенігів за наші три кімнати — Губерт тоді сміявся щоразу, реготав, як чортяка, і врешті Гойзер перестав носа до нас потикати, тільки нагадування присилав, бо вигадав якісь дурні докази, що квартирну плату повинен приносити наймач — ну що ж, Губерт почав кожного першого числа відносити йому гроші до його вілли на західному кінці міста, але й там реготав йому в вічі, мов диявол, аж поки старий Гойзер не зміг більше терпіти й став вимагати, щоб гроші йому присилали поштою. Тоді Губерт звернувся до суду: чи, мовляв, квартирну плату слід збирати, чи приносити, чи надсилати — адже не можна з нього вимагати, щоб він витрачав десять або навіть двадцять пфенігів на поштовий переказ, бо він тільки підсобний робітник і заробляє небагато — і це була правда. Вони й справді стали обидва перед судом, і Губерт виграв справу — отже, Гойзер мусив вибирати, де він має слухати диявольський сміх: у нас чи в себе дома. І він слухав той сміх сорок місяців, кожного першого числа, аж поки нарешті додумався найняти управителя,— але я вас запевняю, Гойзер того диявольського реготу ще й досі не забув, і тепер мусить розплачуватись Лені: він їй допікає, чим тільки може, і вижене її з помешкання, якщо ми чого не придумаємо. (Зітхання, кава, сигарети — див. раніше,— тоді рух рукою по коротко підстриженій сивуватій зачісці). То були щасливі часи для нас — до сорок восьмого року, поки не сталось те жахливе нещастя з Губертом. Таке страшне безглуздя, і я відтоді не можу бачити отого Пельцера, не хочу й чути про нього, не хочу... яке це було страхіття, а незабаром і дітей у мене відібрали, старий як заповзявся, то вже не спинявся ні перед чим, чіпляв мені в полюбовники кожного чоловіка, що в нас жив чи бодай заходив до нас, аби тільки відняти в мене дітей, спершу здати під державну опіку, а потім забрати до себе. Навіть сердешного Генріха Пфайфера він мені закидав, того бідолаху, що тоді ще шкутильгав без протеза й ночував у нас, коли, бувало, приїде до лікаря чи до відділу соціального забезпечення. Адже ми мусили брати пожильців, мусили, бо він весь час підвищував квартирну плату, мов той