кліщ уп'явся,— ну, й інспекторка з опіки декілька разів... та де там декілька, вона часто приходила, і щоразу несподівано, і хай йому чорт, думайте що хочете, але, хай йому чорт, таки тричі застукала мене з одним чоловіком: двічі, як вона висловилась, у „недвозначно двозначній ситуації“, тобто я, просто кажучи, лежала в ліжку з отим Богаковим, Борисовим товаришем, він тоді часом навідував нас. А втретє вона застала мене в двозначній ситуації, коли Богаков стояв у спідній сорочці біля вікна й голився перед моїм кишеньковим дзеркальцем, поставивши миску з водою на підвіконня. „Згадані ситуації,— написала вона в своєму рапорті,— змушують зробити висновок, що моральні умови в родині несприятливі для виховання дітей такого віку“. Звісно, Куртові було дев'ять, а Вернерові чотирнадцять, і воно, мабуть, справді не годилося, тим більше, що я того Богакова й не любила зовсім, він мені навіть не дуже подобався, просто життя нас докупи зіпхнуло; і дітей, звичайно, допитували, а потім таки відняли їх у мене, зовсім відняли. Спершу вони плакали за мною, коли їх відводили, але потім, як уже дід забрав їх від черниць до себе, то й чути про мене не хотіли — адже я була не тільки повія, а ще й комуністка і таке інше; але одне треба визнати, ніде правди діти, старий вивчив їх, до вищої школи віддав, і ділянкою тією, що пані Груйтен Куртові Гойзеру подарувала, він дуже добре розпорядився — тепер, через тридцять років, на ній стоїть чотири будинки з магазинами в підвальному поверсі, і вона варта добрих три мільйони, а за прибуток з неї ми всі, й Лені теж, могли б у достатку жити, а тоді її Куртові подаровано просто так, мов чашку з позолотою... звісно, це інша річ, ніж нидіти зі старою, підтоптаною матір'ю, що мусить день у день на службу ходити за тисячу сто дванадцять марок — та ще податки відрахують. І треба сказати правду, що я б ніколи в світі не зуміла так розпорядитись нею. А тим часом оте, що з Богаковим,— то була дурниця, просто дурниця,— я була така втомлена й сумна, бо Губерт загинув так жахливо, а сердега Богаков уже тоді весь час скиглив і не знав, вертатись йому до „матушки Росії“ чи ні, й усе співав сумних пісень, як Борис, отож ми й злізлись докупи раз чи двічі. Згодом я ще довідалася, що то більш ніхто як старий Гойзер капнув на нас німецькій допоміжній поліції, нібито у нас спекулянтський склад. Він ніяк не міг забути того, що йому нічого не перепало в Шнюрергасе, і ось одного дня, на початку сорок шостого, приперлися до нас ті зануди, ті нишпорки і, звичайно, знайшли наші запаси в підвалі: засолене масло, копчене сало, сигарети, каву, цілі купи шкарпеток та білизни — все, все конфіскували, а нам би його ще років на два — на три вистачило, і не поглядай. От тільки довести, що ми спекулянти, вони ніяк не змогли, бо ми ні грама нічого не продали, хіба що міняли і навіть роздавали чимало — особливо Лені з її натурою. Всі наші англо-американські зв'язки нам тоді не помогли, бо то була цілком парафія тих німецьких нишпорок: вони навіть квартиру обшукали і знайшли у Лені отой ідіотський диплом найчистокровнішої німецької дівчини в школі. І один з тих лобурів хотів на неї заявити, ніби вона нацистка, за той смердючий диплом, що вона одержала в десять чи дванадцять років, та, на щастя, я пригадала, що колись бачила його в формі штурмовика, й сказала йому про те, він і припнув язика, а то могла б вийти неабияка халепа для Лені: спробуйте-но, втовкмачте англійцеві чи американцеві, що такий диплом — то дурниця. А Пельцер тоді вчинив справді по-людському: він свою пайку зі Шнюрергасе заховав добре, і ніхто його не виказав, то як він почув, що в нас усе конфісковано, зразу сам з нами поділився, без грошей, без ніякої плати — певне, щоб підлеститись до Лені. Все ж таки цей гангстер виявився порядніший за Гойзера. Але про те, що нас виказав мій власний свекор, я аж пізніше дізналася, набагато пізніше, здається, аж у п'ятдесят четвертому: мені один з тих поліцаїв розповів».
Гельтоне, з якою авт. цього разу домовився зустрітись у дуже фешенебельній, дорогій кав'яреньці — не тільки щоб показати себе джентльменом, а й щоб курити скільки завгодно, без ніяких обмежень внутрішнього чи зовнішнього характеру,— перебула кінець війни якраз у тому колишньому монастирі кармеліток, у підвалі колишньої монастирської церкви, «в такому підземеллі, де, мабуть, колись був карцер для провинних черниць. Про те, що склади грабують, я й не знала, а другого чула тільки далекий жахливий, невпинний глухий грім — страшний, звичайно, але дуже далекий,— і нізащо не хотіла вийти з того підземелля, поки не дізналась напевне, що в місті вже американці. Я боялася. Тоді стількох людей вішали й розстрілювали, і хоч я мала цілком справні, законні документи, та однаково боялася, що який-небудь патруль може щось запідозрити й розстріляти мене. Отож я й сиділа там, під кінець уже зовсім сама, поки нагорі всі грабували склад та бенкетували. Аж коли почула, що справді вже прийшли американці, тоді вийшла й заплакала з радості й з жалю: з радості, що прийшло визволення, й з жалю за безглуздо знівеченим, зруйнованим містом,— а тоді знов з радості, коли побачила, що всі мости, всі до одного розбито: нарешті Рейн знову став кордоном Німеччини, нарешті! То була така нагода, що гріх не скористатися: просто не будувати більше мостів, нехай кілька поромів ходить через річку, під суворим контролем. Ну, я негайно пішла до американського командування, там зателефонували туди-сюди й розшукали мені мого знайомого французького полковника, я виклопотала собі перепустку до англійської та французької зон і мала щастя двічі чи тричі визволяти Лені Груйтен із скрутного становища, коли вона ото їздила так по-дитячому, розшукуючи свого Бориса. А вже в листопаді одержала дозвіл на квітникарство, заорендувала ділянку, якось зліпила теплиці, відкрила крамничку й відразу взяла Лені до себе. То була для мене дуже важлива хвилина, коли я одержала дозвіл і нове посвідчення особи: стати мені знов Еллі Маркс із Саарлуї а чи залишитись Ліаною Гельтоне? Я вирішила лишитися Ліаною Гельтоне. У паспорті моєму тепер
