Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

стався з ним у перші дні окупації. Лі Куан Ю зібрався в гості до своєї тітки. При цьому він мав на голові тропічний капелюх австралійського вояка, який захищав його від променів пекучого сонця. На мосту через ріку Лі перепинили японські вояки. Один із них підчепив кінцем свого багнета панаму Лі за криси, скинув її додолу, тоді розвернув парубка, поставив його на коліна і вдарив ногою. А потім наказав забиратися «туди, звідки прийшов». Оце й уся пригода. Сам Лі визнає, що «відбувся дуже легко», принаймні, порівняно з тими, хто був заарештований або й розстріляний окупантами. Та пережите приниження спричинило справжній переворот у його душі. Юнак, який до того дня абсолютно не цікавився політикою, заприсягнувся сам собі, що зробить усе можливе, щоб у майбутньому жодний чужоземець не міг почуватися господарем життя й смерті сінгапурця. Японці, такі самі іноземці, як і британці, не мали жодного права керувати його народом. «Я не входив у політику, — згадував Лі Куан Ю через багато років. — Політику нав’язали мені японці».

Хтось інший на місці Лі почав би шукати зв’язки з антияпонським підпіллям (а воно в Сінгапурі було, й досить потужне). Наш герой повівся цілком інакше. За кілька місяців самотужки вивчивши японську мову (англійською, китайською та малайською Лі вже володів), 19-річний недовчений студент влаштувався англомовним редактором у створений окупаційною владою інформаційно-пропагандистський департамент. До речі, якби Лі був радянським громадянином і виконував аналогічну роботу на тимчасово окупованих німецько-фашистськими загарбниками територіях, після повернення Червоної армії він би прямим курсом відправився на Колиму, якби не був розстріляний прямо в рідному місті. Британці ж, які повернулися через кілька років до Сінгапура, не мали до Лі Куана Ю жодних претензій.

У серпні 1945 року внаслідок повстання, керованого місцевими комуністами (а Компартія Малайзії мала чималий вплив у Сінгапурі ще з другої половини 1920-х років), японський гарнізон капітулював. Британські війська висадилися в Сінгапурі лише у вересні, й комуністи розпочали проти «нових-старих» колонізаторів партизанську війну, щоправда, не в місті, а в джунглях Малаккського півострова. Лі ж відправився до Англії «реалізовувати» свій кембриджський сертифікат, отриманий 1939 року. Спочатку він учився в Лондонській школі економіки, потім — у Кембриджському університеті. Окрім напруженого навчання, у студентські роки Лі став вправним гравцем у гольф, захоплювався соціалістичними ідеями, брав участь у передвиборній кампанії свого університетського приятеля Девіда Віддікомба, який балотувавсь у члени британського парламенту, а ще одружився — з землячкою з Сінгапура Куа Гекцзу, яка, як і Лі, вивчала право в Кембриджі. Лі закінчив університет із «подвійною відзнакою». Це означає, що фактично він отримав два «червоних» дипломи — з права й економіки. Й був запрошений продовжувати навчання в аспірантурі, з тим щоб через пару років стати професором Кембриджа (китаєць у консервативній Англії початку 50-х років минулого століття!). Але Лі вирішив їхати додому.

Як Сінгапур «викинули в незалежність»

Лі Куан Ю повернувся до Сінгапура 1 серпня 1950 року. Й одразу почав працювати в найсоліднішій адвокатській конторі міста «Лейкок енд Он». Адвокатська кар’єра блискучого випускника Кембриджа розвивалася настільки вдало, що вже через два роки він заснував власну адвокатську контору «Лі енд Лі» (досі не зовсім зрозуміло, чи оте друге «Лі» означало його дружину Цзу — першу жінку-адвоката в Сінгапурі, чи брата, який теж отримав юридичну освіту в Англії). Лі став правничим консультантом профспілок і здобув широку популярність, коли як адвокат виграв судовий процес профспілки працівників зв’язку проти колоніальної адміністрації. В 1952—1954 роках вдома в Лі практично щовечора збиралася група молодих сінгапурських інтелектуалів різного етнічного походження — китайці То Цзінцзяй та Ґо Кенчуй, таміл Сіннатамбай Раджаратнам, англо-азійський метис Кріс Бьорд та малаєць Самад Ізмаїл. До пізньої ночі вони обговорювали майбутнє Сінгапуру, в листопаді 1954 року заснували правосоціалістичну «націоналістичну та демократичну» Партію народної дії, наступного року висунули чотирьох своїх кандидатів на вибори до першої Законодавчої асамблеї Сінгапуру (троє з них, зокрема Лі Куан Ю, перемогли). На наступних виборах 1959 року, коли обирався перший парламент Сінгапуру, а колонія отримала статус самоврядності, партія Лі завоювала 43 з 51 депутатського мандата. З цього часу і досі, понад півстоліття, Партія народної дії беззмінно перебуває при владі, здобуваючи або ж усі (!) місця в парламенті, або ж поступаючись двома-чотирма мандатами опозиції. Щоправда, забезпечується це за рахунок не тільки й не стільки «повної ідейно-політичної єдності сінгапурського народу» (на виборах протягом цих десятиріч ПНД підтримували «лише» від 47 до 84 відсотків виборців), скільки завдяки суто мажоритарній виборчій системі британського зразка, коли в кожному окрузі депутатський мандат здобуває кандидат, що набрав голосів більше за конкурентів. За цих умов політична сила, яку підтримали 20, 25 чи навіть 30 відсотків виборців, може не мати жодного місця в парламенті… Умови політичної конкуренції між владою та опозицією в Сінгапурі важко назвати рівними, проте головна причина довговічності політичної сили Лі Куана Ю у вражаючих економічних успіхах її уряду — якщо 1959 року, коли Лі прийшов до влади, ВВП в розрахунку на душу одного сінгапурця складав близько 400, то 1990 року (коли наш герой залишив посаду прем’єра) — 12 200, а 2009 року — 49 780 доларів США.

Вже 1959 року британці, у принципі, вирішили надати Сінгапуру незалежність. Проте перспективи нової держави виглядали вкрай похмурими. Економіка доволі бідного міста, майже половина мешканців якого елементарно не вміла ні читати, ні писати жодною мовою, базувалася на двох китах — транзитно-посередницькій торгівлі каучуком, олов’яною рудою, деревиною, копрою, рисом та іншими сировинними товарами з Малайзії й трохи меншою мірою Індонезії й Таїланду, а також на обслуговуванні британської військово-морської бази, яке давало майже чверть національного доходу Сінгапуру. Обидва ці джерела відносного добробуту мали в найближчі кілька років «пересохнути».

На початку 1960-х років Лондон вирішив повністю згорнути військову присутність «на схід від Суецу», відтак цілковито закрити свою базу в Сінгапурі до 1968 року.

Малайські та індонезійські націоналісти, які прийшли до влади у своїх «свіжо незалежних» державах, боролися проти панівних позицій в економіці не лише колишніх колонізаторів, а