Читати книгу - "Господиня"

— Що, кусається? Ми ще над ним працюємо, — він простягнув долоню, прикриту подолом сорочки, і я поклала мило в неї.

Я не відповіла на Джебове запитання, тому що ми були не самі. За ним уже вишикувалася мовчазна черга з п’ятьох осіб — усі з сьогоднішнього поля.

Першим у черзі стояв Іян.

— Маєш значно кращий вигляд, — сказав він таким голосом, що мені було незрозуміло — здивований він чи розчарований.

Він простягнув довгі білі пальці до моєї шиї. Я відхилилася, і він швидко опустив руку.

— Вибач, — промовив він.

За що він вибачався? За те, що налякав мене зараз, чи за те, що залишив на моїй шиї відмітини? Важко уявити, що його вибачення — за те, що він хотів мене вбити. Без сумніву, він і зараз прагне моєї смерті. Але уточнювати я не збиралася. Я швидко пішла вперед, і Джеб рушив слідом за мною.

— А сьогодні було не так уже й погано, — промовив Джеб, коли ми просувалися темним коридором.

— Не так і погано, — погодилась я. Зрештою, сьогодні мене не вбили. А це справді непогано.

— Завтра буде ще краще, — пообіцяв Джеб. — Мені подобається сіяти — спостерігати за дивовижним маленьким насінням, яке зовні мертве, а всередині — сповнене життя. В такі моменти я відчуваю, що й у старого зморщеного діда ще може бути порох у порохівницях. Навіть якщо замість пороху — добрива, — Джеб засміявся з власного жарту.

Коли ми прийшли до великої печери з грядкою, Джеб узяв мене під лікоть і скерував на схід, а не на захід.

— Навіть не думай казати, що не зголодніла після копання, — сказав він. — У мої обов’язки не входить носити обід у кімнату. Їстимеш там, де їдять усі.

Я скривилась, але дозволила йому відвести мене на кухню.

Добре, що меню тут незмінне, бо якби якимось дивом з’явився біфштекс або пачка сирних паличок, то я б не змогла з’їсти й шматочка. Мені вартувало величезних зусиль просто ковтати, бо навіть цей ледве чутний звук посеред мертвої тиші, яка западала при моїй появі, був просто нестерпний. На кухні не було людно — лише десятеро людей, які, зіпершись на стільниці, їли ріденький суп, закусуючи грубим хлібом. І знову з моєю появою припинилися всі розмови. Скільки ще так може тривати?..

Як виявилося, рівно чотири дні.

Саме стільки знадобилося мені, аби зрозуміти, що у Джеба на оці, які мотиви ховаються за цим різким переходом від люб’язного хазяїна до буркітливого ватажка.

Наступного після оранки дня я засівала й поливала підготовлене поле. Того дня там працювала інша бригада — мабуть, у громаді існує певна ротація обов’язків. Серед людей були і Меґґі, і карамельна жінка, імені котрої я не знала. Майже всі працювали мовчки. Тиша була дуже напруженою — протест проти моєї присутності.

Іян теж працював разом із нами, хоча то була точно не його черга. І це занепокоїло мене.

І знову я мала їсти на кухні. Якби не присутність Джеймі, то в печері б знову запала цілковита тиша. Я знала, що він надто спостережливий, аби не помітити приглушеного перешіптування, проте демонстративно не звертав на нього уваги, вдаючи, що окрім нього, Джеба й мене в печері нікого немає. Він весело щебетав про уроки з Шерон, і про те, як відповів поза чергою, і яке завдання йому дали в покарання. Джеб для годиться посварив його. Вони обоє чудово грали невимушеність. Але я геть-чисто позбавлена акторського таланту. Коли Джеймі запитав у мене, як минув день, то я спромоглася хіба втупитись у тарілку і пробурмотіти одне-два слова у відповідь. Джеймі це засмутило, але він не допитувався.

Вночі все було якраз навпаки — він не давав мені й рота стулити, аж поки я сама не змолилася: хочу поспати. Джеймі вже остаточно перебрався назад у свою кімнату, зайнявши Джаредову половину ліжка, і наполіг, аби я спала на його половині. Усе було майже так, як у спогадах Мелані, і їй сподобалася зміна.

І Джебові також.

— Не треба буде нікого вишукувати, аби гратися в охоронців. Тримай рушницю при собі й не забувай про неї,— сказав він Джеймі.

Я знову запротестувала, проте ніхто мене й не слухав. Отож, Джеймі спав із рушницею обіч мене, а мене через неї терзали хвилювання й нічні кошмари.

Мій третій робочий день минув на кухні. Джеб показав, як замішувати грубе тісто на хліб, як викладати його у формі круглих балабухів, щоб воно підходило, а коли достатньо стемніло, Джеб навчив мене розпалювати вогонь у великій кам’яній печі.

У другій половині дня Джеб пішов геть.

— Принесу ще борошна, — пояснив він, перебираючи ремінь, яким рушниця кріпилася до пояса.

Три жінки, які мовчки місили тісто поруч із нами, навіть не підвели голови. По лікті у липкому тісті, я почала відчищати руки, щоб гайнути за Джебом.

Джеб усміхнувся і, кинувши погляд на мовчазних жінок, похитав до мене головою. А потім, ще я не встигла віддерти тісто від рук, вилетів із печери.

Не дихаючи, я дивилася на трьох жінок — молоду білявку з купальні, жінку з сивою косою і матір з важкими повіками — і чекала: зараз вони втямлять, що мають гарну нагоду мене прикінчити. Ані Джеба, ані рушниці, і руки мої склеєні тістом — ну жодних тобі перепон.