Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

11 листопада 1918-го року ЦК РКА(б) у далекій Москві вирішив ініціювати «червоне» повстання у гетьманській державі, а у 20-х числах листопада почати похід проти України. Вже з 18 листопада фіксувалися значні військові конфлікти на російсько-українському кордоні. Рішучі дії східного сусіда пояснюються тим, що після початку революції в Німеччині ленінський уряд вирішив денонсувати всі Брестські угоди й готуватися до «світової революції» та походу в Європу.

Влада Скоропадського вже не мала ніякої підтримки у населення як з боку свідомих українців, що вважали гетьмана «узурпатором» та «ворогом України», так і з боку російських кіл, що ще вбачали в ньому сепаратиста. Скоропадський дарма розраховував на вірність офіцерських кадрів, які не бажали його бачити лідером об’єднавчого процесу, і на підтримку хліборобів, що не забули німецько-австрійських грабунків. У широких масах велася шалена агітація проти гетьмана за його соціальні заходи і за численні репресії, в яких здебільшого Скоропадський був не винуватий. Репресії проводилися переважно німецькими та австро-угорськими місцевими комендантами на прохання поміщиків, які вимагали відновлення зруйнованих господарств та покарання «погромників».

Не сприяли стабілізації в Україні результати світової війни. Австро-Угорщина і Німеччина зазнали поразки, і їхні війська мусили залишити Україну. Гетьман Скоропадський опинився в ізоляції. В цих умовах він був певен, що після виходу німецьких та австрійських військ в Україну знову ввійдуть більшовики або у країні запанує анархія, роздмухана місцевими лівими партіями. Розуміючи, що влада вже не може опиратися тільки на німецькі багнети, гетьман почав шукати шлях до збереження своєї влади з допомогою багнетів Антанти.

14 листопада 1918-го Скоропадський прокинувся вже у новій якості — «руської людини», російськомовним аристократом, що мав величне «нове завдання» відтворити велич Росії. Кажучи про майбутню «федеративну» Росію, він мріяв про державу на зразок уже небіжчиці Австро-Угорщини, про Велику Русь або Російсько-Українську імперію, в якій він іще зможе зіграти «провідну роль». Гетьман згадує, що 14–15 листопада до нього приходили «…численні окремі особи різних політичних поглядів, приходили до мене і поздоровляли з таким рішенням, але, звичайно, вся преса, не говорячи про українську, прийняла це рішення холодно».

Але професор Володимир Вернадський, що розбудовував у Києві Українську Академію наук, на сторінках київської газети «Единение» привітав «Грамоту» і заявив, що майбутнє України «у російсько-українському єднанні».

14 грудня приступив до роботи новий уряд на чолі із Сергієм Миколайовичем Гербелем, який отримав портфелі прем’єра та міністра землеробства. Кандидатуру Гербеля гетьману нав’язали праві кола із «Протофісу» та «Союза земельных собственников».

Скоропадський дає таку характеристику Гербелю: «…людина великого службового досвіду… Я розраховував на нього як на людину великої сили волі… до політики моєї ставився співчутливо…»

Гербелю виповнилося 66 років, і, як і Лизогуб, він «застарів» (за висловом Скоропадського). Гербель народився у сім’ї купця Санкт-Петербурзької губернії. У 18771883 роках він перебував на військовій службі, після служби працював у земських повітовій та губернській управах, був губернським гласним, почесним мировим суддею. 1889 року Гербель стає членом комітету Херсонського відділення Державного банку, наступного 1900 року — головою Херсонської губернської земської управи, а ще через два роки — харківським віце-губернатором, у 1903–1904 роках обіймав посаду харківського губернатора. У 1904–1912 роках Гербель працював начальником управління у справах місцевого господарства міністерства внутрішніх справ Росії, стає членом Державної Ради. Під час Першої світової війни він уже головноуповноважений з постачання продовольства російської армії.

У травні 1918-го Скоропадський призначає Гербеля представником голови Ради міністрів Української Держави при Головному штабі австро-угорських військ в Одесі, а 3 липня — міністром продовольства у кабінеті Лизогуба.

Але гетьман мав і великі претензії до свого останнього прем’єра: «…я кілька разів згадував йому, що я глава уряду і прошу зі мною вважатися. Пам’ятаю, що якось в одному папері, що був зверненням до німців, він зовсім забув згадати про мене, у той час як справа була у моїй компетенції… останнім часом підпав (Гербель. — В. С.) під вплив Протофісу, особливо Демченка, що робило його дії якимись розпливчастими, половинчастими».

Ігор Кістяковський знову став міністром внутрішніх справ. Гетьман згадував: «…позитивно нікого іншого не було, крім нього… все-таки Кістяковський був ознайомлений із усім нашим апаратом міністерства внутрішніх справ, був рухливий, а головне, дуже хотів грати знову роль, і цим його можна було тримати у руках. В останнім міністерстві Кістяковський ніякої діяльності не проявляв, він фактично був з’їдений головнокомандуючим (Келлером)».

Міністром шляхів став інженер з експлуатації залізниць Віктор Лансберґ — «…людина, яку я вже давно шукав і дуже жалкував потім, що познайомився з ним так пізно… він, — як твердив гетьман, — …на цілу голову вище всіх колишніх членів останнього кабінету». Скоропадський вважав, що Лансберґ прекрасно орієнтувався в ситуації, був енергійним і знав свою справу.

Новим міністром закордонних справ став професор Георгій Омелянович Афанасьев, що вже працював у кабінеті Лизогуба державним контролером. Гетьман звертав увагу, що на посаді міністра закордонних справ Афанасьев «…на реальну обстановку мало звертав уваги… У нього була якась сліпа віра в те, що Антанта повинна нас усіх урятувати й урятувати… Його впевненість у негайному приході Антанти відбивалася на ставленні його до німців… що далеко не сприяло прагненню німців нам допомагати… Щодня він мені повідомляв, що Ено (відповідальний представник Антанти, що перебував у Одесі, якого чекали у Києві як головного переговірника. — В. С.) приїжджає. Бідний старий годинами вистукував по телеграфу, ведучи свої розмови з Одесою».

Але Афанасьев не міг організувати роботу свого міністерства, бо колишній міністр Дмитро Дорошенко «набрав усіх службовців серед українців», що не мали довіри до Афанасьева та потайки саботували всі розпорядження як міністра, так і «федеративного» гетьмана.

Новим військовим міністром став генеральний хорунжий Дмитро Шуцький, особа маловідома навіть історикам. За твердженням гетьмана, Шуцький був людиною «молодою та рішучою».

Жодного українського соціаліста у кабінеті Гербеля вже не було. Гетьман згадував, що єдиним українцем у новому уряді був Володимир Науменко — колишній редактор «Киевской старины» та нащадок шляхетського козацького роду. Приблизно 1907 року Науменко став масоном. На