Читати книгу - "Амністія для Хакера"

спочатку не вірив. Я мусив показати йому все, наочно продемонструвати. Гроші з рахунка, який контролював вірус, було розбито на десять частин. Кожна мною кодувалася. Це було закладено у невидимці. Повідомлення для тих, хто шукав гроші, також містила програма. Суть повідомлення зводилася до того, що ми, мовляв, на ваші гроші наклали лапу і будемо висувати вимоги. А щоб довести їм аргументованість наших заяв, довелося віддати частину. Код, який був на одній із дискет, ми ввели туди, й кілька мільйонів вони відразу ж отримали. Гроші просто з’явилися на рахунку, де й мали бути. Тепер, сказали ми, будуть вимоги. Взагалі, переконати Ромазана виявилося важко. Він знав, який я мастак у цій справі, й підозрював, що дурю його навмисне якоюсь комп’ютерною грою. Те, що його колишня фірма вже кілька місяців не отримувала зарплатні, було для нього відносним доказом. А от після введення першої дискети, — він, до речі, робив це сам, під моїм керівництвом, — уявляєш, за пару днів почалися якісь скупі виплати, аби частково залагодити ситуацію та заспокоїти людей. Другу дискету ввів, щоби продемонструвати їм наші аргументи ще раз, але, щойно вони побачили на рахунку цифри, невидимка знову запустився, і гроші зникли. Це я так зробив, щоб подражнити їх.

— То це і є мої дискети?

— Вони.

— А чому тоді їх вісім? Де ще одна?

— Її втратив цей старий пердун. Хотів спробувати ще раз те саме. Але реакція не та. Словом, ми забарилися, і там, у Брюсселі, встигли гроші хапнути. Відразу «капнуло» і в нас.

— Н-да… — розпачливо пробурмотів Борис. — Ну, а тебе сумління не мучило? Просто цікаво… Га? Це ж купа народу не мала за що шматка хліба купити…

— Однаково їх місяцями затримують, — виправдався Щорс. — На місяць більше — на місяць менше… До того ж мене так життя скрутило на той момент, що я взагалі забув про таке поняття, як совість. А ти… — Він затнувся.

— Що — я? — не зрозумів Борис.

— А ти, виходить, совісний кілер?

— Ну, я принаймні цього поняття не втратив. І свої особисті проблеми завжди намагався вирішувати так, щоб якнайменше страждали інші.

Щорс мовчав.

— Гаразд, це я так… Твоє сумління — твоя особиста справа. Давай далі.

— А що далі? — Толя припалив нову сигарету, очевидно, відходячи від думок про сумління. — Нарешті він повірив. Тоді я сказав, що дам йому коди взамін на повне відпущення. Він погодився, але тепер уже я не вірив йому. Цей пацюк міг знову почати діставати мене за першої нагоди, тим паче, ми разом тепер були зав’язані в таких справах… Я поставив умову — закордонний паспорт і квиток до Штатів. Спочатку він покрутив пальцем біля скроні й сказав, що за мною штрафбат плаче, а потім… Розумієш, є схиблені, які марки збирають, є — рибу ловлять… Такий ідіот може за якусь круту марку півжиття віддати. Розумієш? Очевидно, ця «розвага» була єдиною і найбільшою в його житті, якого, з огляду на вік та болячки, залишалося все менше. Очевидно, те, що я давав йому, мало вінчати його… мистецтво свого роду. Тримати на гачку стільки людей, установ!

— Розумію, — сказав Борис. — Добре розумію.

— А про які суми йшлося! Він мав у своєму розпорядженні гроші, щоб організувати мені це. Він погодився. Щоправда, існував ще один незручний момент. Обидва ми, звісно, не довіряли один одному і боялися підступу з боку іншого. Тому, коли документи були готові, домовилися так: зустрічаємося в аеропорту перед літаком і обмінюємося. Я йому повний доступ до невидимки з кодами інактивації, він мені — паспорт та квиток. Я сідаю в літак, і в нього залишається близько трьох годин, щоб перевірити достовірність отриманої інформації. Якби я обдурив його і дав туфту, він знав, куди повідомити про те, хто я такий і куди лечу. Напевно, мене б уже там чекали: квиток навмисно брався через Брюссель, де літак робив посадку. У свою чергу, і я б міг здати його, якби він заклав мене. Одним словом, ризик залишався попри все, але ми були зацікавлені в тому, щоб у майбутньому кожен жив тихо та мирно займався своїми справами.

Толя розпачливо похитав головою, очевидно, ще раз переживаючи все це. Борис мовчки чекав.

— І я вже серйозно починав вірити, що скоро забуду це, як страшний сон. Дійсно, вже бачив себе у Чикаго… А він не прийшов. Коли до літака залишилося п’ятнадцять хвилин, я запанікував. Подзвонив йому додому, але його не було. Я смикався в усі боки, але… Що я міг зробити? А невдовзі літак здійнявся у повітря. З порожнім місцем, де мав сидіти я. Почекавши ще півгодини, я поїхав до нього. Двері зачинені, нікого. Я дзвонив, стукав, як навіжений. А потім зрозумів, що ця паскуда знову, вкотре вже мене кинула, і можливо, мене вже шукають.

— Якого, ти кажеш, числа це було? — запитав Борис.

— Дванадцятого липня. О шістнадцятій двадцять я мав вилітати.

— І дзвонив ти тричі підряд подовгу…

— Так… — Щорс підвів здивовані очі. — Ти… що, був там?

— Був, — відповів Борис. — І родич твій також був. Тільки на той момент він уже не міг тобі нічим допомогти. Тому й не прийшов до літака.

— О Боже… — це злетіло з його вуст із розпачем та приреченістю. — То це ти?! О Боже… Ти мене поховав… Ні, я сам себе поховав!

Щорс упав обличчям у бурячиння і почав був товкти по землі кулаком, але потім плечі його кілька разів здригнулися й він затих.

Борис мовчки сидів поруч, не чіпаючи його. А коли той підвівся, Борис побачив зовсім згаслий погляд. Тремтячими пальцями припаливши сигарету, він затягся глибоко й відчайдушно. Очевидно, частково це допомогло, бо відразу після цього Борис почув:

— Я сам винен. Якби не моя істерика в аеропорту… Якби я не був психом… Ти розумієш? Коли його не стало, для мене автоматично все закінчилося! Увесь цей шантаж! На хріна мені було Чикаго?! Я й тут міг жити спокійно! О Боже…