Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

З Ринею куримо за навчальними майстернями. Перша пара — технічне креслення. На неї я принципово не ходжу, оскільки молоденька карга, яка веде цей предмет, гниє на мене по страшній силі, суходрочка миршава, затичка минулорічна, піпетка триперна. Вона була би права, якби я не вмів креслити… Річ у тім, що моя мати, яка понад п'ятнадцять років пропрацювала на заводі копіювальником–креслярем, навчила мене цієї біди ще в п'ятому–шостому класах; «синок, я навчу тебе бездоганно креслити, в житті все може знадобитися». Коли я приніс додому контрольну роботу, за яку мені вліпили трійку, мати сказала, що та гівнярка (викладачка) нічого не тямить. Я принципово не ходжу тепер на креслення. Повз нас проходить Лобода, друг Сави.

— Сюда, на! — кричить до нього Риня. Лобода блідне на лиці, повертає до нас.

— Де Коновал? — питаю в нього.

— Не знаю.

— Давно його бачив? — долучається до розмови Риня.

— Давно. Вони зараз із Савою постійно разом.

— Мутять?

— Да, кожен день. На Дружбі, на Бережанській, зависають в одному особняку, звідти майже не вилазять, там цілий притон.

— Можеш іти.

Мовчки куримо й думаємо про своє, хоча я знаю, що Риня парить себе зараз Коновалом. Попри те, що Іван на нього гниє, я знаю, що йому шкода Коновала, бо ми ж не місяць–другий були разом, а багато років, ще зі школи, з ранніх класів. Да, відтоді, коли шмаркачами їздили з вудками на міське озеро ловити йоржиків, на Серет вище Тернополя — у Нижній Івачів, Кобзарівку, Вертелку, Ренів чи під Заложці, де риба — мму! — короп — на горох і картоплю, карась — на манку чи дощовичка, щука — на живця, плотва — на хліб; чи коли ходили обривати на дачах полуниці, черешні, яблука, на місці яких за останні п'ять років виросли нові спальні райони; чи коли вперше ходили в школи на скачки, де вперше билися з пациками з інших районів, коли їздили на трасу за Тернопіль до поляків — купувати в них катони, жуйки, цигарки, джіджі(Запальничка), китайські кеди, коли ми разом ходили на мотокрос у 23–ю школу на Канаді… Згадую Коновала, і мені його шкода. Думаю, він довго не протягне, каже Риня.

— Не віриш? — дивиться на мене. Риня кисло посміхається, каже, що за останні два місяці, а цього тільки сліпий може не помітити, Коновал страшно схуд, шкіра на морді пожовкла й ніби постаріла; да, я все доганяю, дуріку хочеться постійно двігатися, але ж він уже цього не контролює, скоро перестане доганяти, що робить; пауза; я майже не знаю випадків, щоб хтось у такому стані міг думати про порятунок… йому нада лягати на дурку, у клітку, довго лікуватися, потім вийти і порвати зі старим своїм життя, а це не так легко — нада нікого з наркалиг, з якими раніше мутив, не бачити, забути їх, як дурний сон, забути імена, навіть те, як вони виглядають. Думаєш, Коновал має на все це силу волі? Хуй там.

— А коли йому хоча б допомогти?

— Шо допомогти? — зневажливо перепитує Риня. — Помогти лікуватися? Да? Думаєш, він буде тебе слухати?

— Ну, не знаю. У дурку завести, шоб закрили. Заплатити.

— Толян, йому так добре. Шо йому з твоєї чи моєї допомоги? Шо? Думаєш, він подякує — за те, шо ти собі мозги париш, хочеш його витягнути? Думаєш, він скаже «пацани, я вам вдячний»? Він про таке навіть не подумає.

Нашу розмову раптово перериває мастак Ромко. Він підходить з іронічною посмішкою, в пальцях тримає цигарку. Даю йому прикурити, він мовчки затягується, кінчик штахети спалахує й одразу гасне, випускає дим. Запитує, чого не на парах, ми відмазуємося, що, тіпа, запізнилися, тому вирішили піти на другу. Ромко дружно обзиває нас «розпіздяями», каже, шо рятувати, коли півень у дупу клюне, більше не буде, хай про вас, шмаркачі, ваші батьки думають, от, бляха, взяли собі моду на пари не ходити, а коли буде кінець року? екзамени… шо будете робити? га? залупу смоктати (каже пошепки)? Пауза. Бігом мені на пари! чуєте? бігом! щоб я вас бачив на другій і третій парі! скільки можна стовбичити біля майстерень і курити? скільки? га? вже другий рік нічого не робите, тільки на перекури ходите! от баламути… На Ромка не ображаємося, мусить так говорити. Мужик він класний, із біди може витягнути; зрештою, допоміг нам з екзаменом. Підриваємося, як ошпарені, показуємо, що його слухаємо, й прямуємо в центральний корпус, де мають продовжитися срані пари. До перерви ще хвилин десять. Заходимо в корпус й сідаємо в коридорі на лавку. Головне, щоб нас не спалив директор чи його заступник, бо ці козли як відкриють хліборізки — смороду буде більше, ніж гівна; таке враження, наче вони отримують кайф від того, як нас пресують. У коридорі — тихо, ні душі. Через кілька хвилин з'являється самотня прибиральниця в синьому робочому халаті з великою шваброю. Жінка рівномірно її штовхає, залишаючи позаду себе широкий шлейф вологи на бетонній підлозі, доходить до кінця коридору, розвертається, і новий шлейф вологи долучається до старого, зливаючись із ним. Невдовзі прибиральниця опиняється біля нас, просить підняти ноги. Проводить шваброю з ганчіркою — і під нами також волога. Зі сходів, що ведуть на другий поверх до спортзалу, виходить електрик Іван, який покаліченою рукою притискає до тіла зв'язку дротів. Він зустрічається з нами поглядами, але одразу відвертається, наче ніколи

нас не бачив раніше, й прямує