Читати книгу - "Вмираюче світло, Джордж Мартін"

Він засунув кулак глибше в кишеню.

- Ви повинні були зробити це, - збрехав він. - Він би вбив вас, а потім Гвен. Він сам сказав. Я радий, що Руарк встиг вас попередити.

Ці слова трохи заспокоїли Вікарі. Він мовчки кивнув головою.

- Я вирушив за вами, - вів далі Дерк, - коли ви не повернулися вчасно. Я турбувався про Гвен. Я хотів допомогти вам. Гарс схопив мене, роззброїв і доставив до Лорімаара та Піра, оголосивши мене подарунком крові.

– Подарунком крові, – повторив Вікарі. - Він збожеволів, Т'Ларієн, повірте. Гарс Айронджейд Джанасек не був таким, він не брейт, не міг дарувати подарунків крові. Ви повинні мені повірити.

- Так, - погодився Дерк. - Він діяв як божевільний. Ви маєте рацію. Це було ясно, як він говорив. Так, - він відчув, що сльози навертаються йому на очі, і подумав, чи зможе він їх утримати. Він почував себе так, ніби взяв на себе всі страхи і страждання Джаана: айронджейд ставав міцнішим і впевненішим з кожною секундою, але з кожною секундою його все більше захоплювало горе.

Вікарі глянув униз, на нерухоме тіло, розкинуте серед дерев.

— Я сумуватиму за ним, яким він був, через те, що в нас з ним було. Але зараз треба поспішати. - Він опустився навколішки поряд з тілом Джанасека і взяв його закривавлену руку в свою, потім він поцілував у губи мертвого товариша і погладив його по зліплому волоссю.

Але коли він підвівся на ноги, він тримав у руках чорний залізний браслет, і Дерк, побачивши руку Джанасека без звичного прикраси, відчув раптовий біль. Вікарі поклав браслет у кишеню. Дерк насилу втримав сльози і змусив себе мовчати.

- Ми повинні йти.

– Ми залишимо його тут? - Запитав Дерк.

- Облишмо? – насупився Вікарі. – Ах, розумію. На Кавалаані немає звичаю ховати померлих, т'Ларієн. За традицією, ми залишаємо їх на природі. Якщо звірі їх з'їдають, ми не соромимося. Життя має живити життя. Хіба не краще, щоб його міцне тіло дало силу якомусь швидкому, чистому хижакові, ніж мерзенному скупчині личинок мух і цвинтарних хробаків?

Вони залишили його на невеликій галявині серед жовто-коричневих заростей і попрямували у бік Крайн-Ламії, пробираючись крізь темний підлісок. Дерк ніс у руках скутер, намагаючись встигати за швидким кроком Вікарі. Не минуло й кількох хвилин, як вони вперлися в нерівну чорну скелю, що круто здіймалася вгору.

Коли Дерк підійшов до неї, Джаан був уже на півдорозі до її вершини. Кров Джанасека висохла на одязі Джаана, і Дерку знизу добре були видні бурі плями на чорному комбінезоні кавалаанця. Він спритно дерся вгору з закинутою за спину рушницею, сильні руки впевнено переміщалися від одного виступу скелі до іншого.

Дерк розстелив сріблясту платформу скутера на землі і, зміцнившись на ній, полетів до вершини скелі.

Тільки-но він встиг піднятися над верхніми гілками душителів, як почув недалеко від себе короткий крик баньші. Він глянув навкруги, шукаючи очима величезного хижака. Прогалина, де вони залишили Джанасека, бачилася зверху розпливчастою плямою. Але Дерк не побачив мертвого тіла: у центрі прогалини копошилася купа жовтих звірків, що тіснули один одного. На його очах нові та нові звірята з навколишнього лісу приєднувалися до бенкету.

Невідомо звідки з'явився баньші і нерухомо повис над полем битви, оголосивши околиці моторошним протяжним виттям, але дерев'яні привиди продовжували свою шалену метушню, не звертаючи уваги на крик хижака, продовжуючи верещати тонкими голосками і дряпати один одного. Баньші знизився. Його тінь накрила їх, і, склавши свої гігантські крила, він упав і залишився на галявині один, уклавши в свої голодні обійми і звірят, і того, кого вони їли. Дерк відчув дивне задоволення.

Але не надовго. Поки лазні нерухомо лежав на землі, неподалік пролунав гучний пронизливий писк. Дерк побачив, як промайнула крихітна стріла і впала на спину лазні. За нею була інша, потім третя, потім відразу безліч. Він моргнув, і їх побільшало вдвічі. Баньші знову розгорнув свої величезні трикутні крила і слабо змахнув ними, але не злетів. Звірята вже обліпили їх, кусаючи та дряпаючи, притискаючи до землі і роздираючи на частини. Придушений полчищами маленьких хижаків, баньші не міг навіть випустити крику болю і помер мовчки, стискаючи у своїх обіймах останній здобич.

До того часу як Дерк звільнився від скутера на вершині скелі, прогалина в лісі знову була скупченням маленьких жовтих тіл, якою він її побачив зверху вперше, ніби баньші і не з'являвся. У лісі стояла тиша. Він почекав, поки Джаан Вікарі приєднається до нього, і вони продовжили свій мовчазний шлях.

У печері було темно й холодно, ніщо не порушувало її тиші. Дерк провів під землею годинник, слідуючи за тремтячим світлом ручного ліхтарика Джаана Вікарі. Світло вів його через звивисті підземні галереї, через гулкі зали, темрява в яких здавалася нескінченною, через низькі переходи, що викликали почуття страху, якими вони повзли рачки. У світлі ліхтарика зосередилася вся світобудова. Дерк втратив відчуття простору та часу. Їм не було чого сказати один одному, тому вони мовчали. Тишу порушували лише звуки їхніх кроків та рідкісна луна. Вікарі добре знав свою печеру. Він жодного разу не зупинився і жодного разу не збився зі шляху. Удвох вони пробиралися і проповзали крізь душу Уорлорна.

І вийшли назовні на пологому схилі пагорба серед душителів у ніч, наповнену музикою та вогнем.

Крайн-ламія горіла. Кістяні вежі випускали уривчасті звуки пісні болю.

Мови полум'я, випущені на волю по всьому блідому некрополісу, сяючими сторожами мчали пустельними вулицями. Місто тремтіло, як загадковий міраж у хвилях спека і світла. Він здавався помаранчевим баченням, позбавленим плоті. На їхніх очах один із витончених висячих мостів покорежився і розсипався: спочатку обвалилася його почорніла середина, потім у морі вогню впали частини кам'яної павутини, що залишилися. Вогонь поглинув все це і здійнявся вгору, тремтячи й незадоволено завиваючи. З прилеглої будівлі почувся глухий кашляючий звук, потім вона вибухнула, обрушилася у величезній хмарі диму та вогню.

За триста метрів від пагорба, на якому вони стояли, височіючи над лісом душителів, виднілася біла вежа-рука, ще не захоплена пожежею. Але на тлі бурхливого полум'я вона здавалася живою істотою, яка стогне і корчиться від болю.

Крізь гуркіт пожежі слабко чулася музика Ламії-Бейліс. Симфонія Даркдона звучала інакше: вежі згоріли, багато звуків випало, пісня була сповнена похмурих пауз, тріск вогню задавав ритм завиванням, свистам і стогнам. Вітер, який направили з гір у Місто Сірен, щоб змусити його співати, той самий вітер тепер роздмухував полум'я пожежі, що пожирало Крайн-Ламію, чорнило її