Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— З таким довгим язиком ти точно станеш повією. Зовсім трохи залишилося!

— Ти чо, хвора? Задушиш!

— Пусти її, Ліє! — гримнула Наташа, а я лише нижче схилилася над дівчиною і сердито подивилася в її сірі очі:

— Не смій судити мене і порівнювати з кимось. Ти не можеш знати і ніколи не дізнаєшся, що відчуває до мене Дамір!

І різко відпустивши її, я пройшла до свого кабінету, забрала потрібні документи, закрила двері й зникла так швидко, немов і не з'являлася сьогодні в офісі. Я була зла, розсерджена і поранена. Було страшенно прикро, що мене вважали повією і спробували залізти в душу. Я не розуміла такого ставлення до себе. Кому яка різниця, як я живу, з огляду на той факт, що ми навіть не друзі.

Господи, за що вони? Мені й так складно довіритися Даміру, знаючи про всі його минулі пригоди, але я намагаюся. Я хочу вірити. Він заслуговує на це! Уже в машині я дозволила сльозам скотитися по щоках, залишаючи мокрі доріжки. Всередині все розривалося від болю, хотілося сховатися від усього світу і розридатися, щоб ніхто не побачив мою слабкість. Що взагалі за мода у людей лізти в чуже життя? Я ніколи нікого не засуджувала: кожен живе, як може. І я живу. Як можу, як хочу. З Даміром мені добре, і навіть якщо він кине мене, буде боляче, але я жодної хвилини не шкодуватиму про те, що була з ним. Жодної.

— Ліє Олександрівно, ми приїхали, можна виходити. Охорона все оглянула, — повідомив бугай, який сидів за кермом, а я озирнулася і побачила будівлю, в якій розташовувалася компанія Даміра. Замислившись, навіть не помітила, як швидко ми приїхали.

— Зараз, — відповіла я, і залізла в сумочку, дістаючи дзеркало й серветку.

Мені не хотілося, щоб мій чоловік бачив, що я плакала. Він почне розпитувати, що стало причиною, а говорити про заздрісних співробітниць і мої страхи бажання не було. Швидко витерши обличчя, я підмалювала губи і впевнено вийшла з машини, відразу ж прямуючи до кабінету шефа.

— Привіт, — радісно вигукнула я, тільки-но закрила скляні двері.

— Привіт, крихітко. Я вже скучив, — відповів Дамір, а я, залишивши сумку у себе на столі й кинувши пальто на крісло, різко розвернулася і примружившись, запитала.

— Правда?

— Звичайно, йди до мене.

Я пройшла до його столу, обійшла і присіла на краєчок, збоку від Даміра. Він якось занадто пильно подивився мені в обличчя, і сталося те, чого я так боялася: він помітив мої припухлі від сліз очі:

— Ти що, плакала? Хто тебе образив? — строго запитав він, переживаючи за мене.

— Ні, Дамірушка...

— Охорона? Зараз я виб'ю їх борзоту, — він схопився за телефон і почав щось натискати на сенсорному екрані.

— Ні-ні, Даміре, вони ні до чого.

— Чому очі червоні?

— Я сьогодні вранці поспішала й одягла незручні туфлі, а в офісі злегка підвернула ногу і ліктем вдарилася об одвірок.

Дамір уважно подивився на туфлі, і ніжно торкнувся рукою щиколотки, проводячи по внутрішній стороні вгору.

— Красиві туфлі, — прошепотів він, рухаючись все вище і нарешті завмираючи під краєм сукні, — і для кого моя дівчинка так вбиралася на роботу? Мені варто ревнувати?

— Не вигадуй дурниць. Я в офіс забігла на кілька хвилин.

— І за цей час я встиг скучити, — сумно констатував Дамір і підборіддям ліг мені на стегна, — мала, ти б так не жартувала зі здоров'ям і одягалася б по сезону.

— Так я ж з машини відразу в приміщення.

— Все одно, не подобається мені, що ти по холоду в цій тонкій нісенітниці ходиш, — відповів він, пальцями вказуючи на капрон, — краще бери з собою щось і перевдягайся.

— Ти як турботлива матуся.

— Краще — як татко. Ти, до речі, батькам повідомила, що приїдеш не одна?