Читати книгу - "Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда"

Час покаже! 

Я знову повернулася до бійців. Повернувши зір, воїни, під командуванням лірів почали давати відсіч. Зав'язався бій. Мені складно було розгледіти, на чиєму боці перевага. І захисники, і заколотники боролися відчайдушно, вкладаючи в бій всіх себе. 

Я слідкувала за ватажками, що залишились в стороні. Тільки б Нейт не поплатився за те, що ліри не послухалися мене. Але ж мені не вистачило пари миттєвостей, щоб звільнити його. І тепер весь продуманий, здавалося б, план полетів на дно найглибшої безодні. Вже не вдасться застосувати те закляття, що я планувала. І від безсилля і розчарування хотілося щось розбити. Бажано об голови нерозумних лірів, нездатних усмирити своє безрозмірне его. Невже, так принизливо прислухатися до слів жінки. Тим більше, що я відкрила їм свою таємницю, розповіла про свої здібності, а отримала взамін... 

Зло скрипнули зубами, піднявшись на узвишшя.

Відьма з островів стояла осторонь, знову начитуючи заклинання. Поруч височів могутній воїн, один вигляд якого викликав у мене жах. Хоч би у сіра Крістофера все вийшло, як повинно. Давати їй відсіч куди складніше, ніж вправлятися в кабінеті, спокої і теплі. Навіть із збільшеною силою я вже не була впевнена, що впораюся. Складно було хоч щось передбачити. 

Людей Кречета було менше, але поступово вони почали тіснити захисників замку. Люди падали на землю, щедро поливаючи її кров'ю. Виглядало це все жахливо. 

А мені згадалося, як колись, коли я ще була просто безприданницею з Ньеркела, нав'язаною правителю північних земель самим королем, сір Крістофер, якого я прийняла за простого воїна із загону і навіть не думала, що наші долі сплетуться так тісно, ​​заборонив мені дивитися на бій. Дрібна бійка, якщо порівнювати з нинішньою битвою. Він сказав, що лоно жінки порожніє, якщо вона часто бачить смерть. 

Як же давно все це відбувалося! 

Раптово настрій на полі битви змінився. Із заходу, в бій увірвався чоловік на вороному коні. Нейт. Це був мій чоловік. 

І я закусила губу, боячись повірити вже власним очам. Хоч би це було не чергове чаклунство північної відьми. 

Грунельда теж помітила зміну. Підняла руки зі зв'язкою дрібних амулетів. Але і я зволікати не стала, виставивши стіну на шляху її атаки. І її чаклунство розвіялося, так і не досягнувши мети. Це розлютило чаклунку і наступний її удар я відбити не встигла. Мені в груди вдарило чистою, не ограненною заклинанням силою. Це був радше спалах гніву, але мене збило з ніг, а світ встиг кілька разів перевернутися, перш, ніж я змогла зрозуміти де небо, а де земля. 

У роті з'явився солоний присмак металу крові. У вухах противно задзвеніло, і ледь виходило вдихнути. 

 - Прокляття! - процідив крізь зуби Альберт, обережно піднімаючи мене на ноги. Я навіть не зрозуміла, коли він встиг зістрибнути з коня. - Міледі, як ви? Можете піднятися? 

 - Складно сказати! Але якщо ти мене будеш так трясти, то краще мені від цього не стане, - пробурмотіла я, спираючись на його руку і силкуючись встояти на ногах. 

 - Тепер ви готові прислухатися до моїх слів? 

- Я завжди уважно прислухаюся до чужих порад, - промовила я, але власний голос мені чомусь чувся, ніби здалеку. Немов відлуння. 

Я ледве стояла, спираючись на руку Альберта. Ноги тряслися, як у новонародженого теляти. Земля хиталася, немов палуба корабля. А і без того не надто чітка картина розпливалася. 

Прикрила очі, перевела подих, зусиллям волі взяв себе в руки. Більше тягнути немає сенсу. 

Підкоряючись моїй магії вогонь на факелах, які за моїм наказом запалили уздовж стіни, піднявся в повітря. Завмер на мить, а після кинувся в бій. Над воїнами зависли вогні, придивляючись до жертв. Всього кілька ударів серця і перший воїн нестямно закричав, перекрикуючи звуки бою. Або може, це я чула його крик? Одне я знала напевно - тепер він мене буде переслідувати в кошмарах.

Потрібно запитати у сіра Крістофера, що трапляється з жінкою, яка сама вбивала, а не просто дивилася, як гинули інші? Напевно, я мала би і зовсім померти на місці, уражена гнівом богів. 

Тим більш, що наступну атаку Грунельди я навряд чи витримаю. Тому не варто замислюватися про майбутнє. Пережити б теперішнє! 

Ситуація на полі бою стрімко змінювалася. Нейт вміло керував воїнами, віддаючи накази, моя магія відгонила остров'ян і людей Кречета. Сам Кречет розгубивши свій блиск, відчайдушно намагався врятувати ситуацію, але навряд чи у нього щось вийшло б. І тільки відьма, не звертаючи уваги на бій, знову атакувала. Мене. І відобразити її удар у мене вже не вийде. 

Крик. Гул. Іржання коней. Передсмертні стогони. Брязкіт зброї. Сморід горілого м'яса. Біль і розпач. Так я запам'ятаю цей бій на все життя. Черговий удар звалив мене з ніг, але в цей раз я хоч встигла виставити щити. І навіть не упустила всі вогники, так і витали в пошуках нової жертви. 

Стук копит, прооравших сиру після дощу землю. Хропіння збожеволілого від запаху крові коня. І надривний крик хижого птаха. Залишайся в мене ще хоч якась надія, я б подумала, що це його величність вирішив вшанувати нас своєю увагою. Але на його допомогу я вже не сподівалася зовсім. 

Ноги відмовилися мене тримати, і я опустилася на землю. 

 - Геть в замок! - крізь дзвін у вухах я почула наказ Амори. 

Мені навіть здалося, що це мені почулося. І я підняла ошелешений погляд.

Він буквально злетів з коня, схопив мене за плечі, струснув. Нюху торкнувся запах хвої і морозу. Трохи раніше, ніж я змогла сфокусувати погляд і зрозуміти - мій чоловік ось, поруч. Так близько, що я не могла повірити, що все відбувається насправді. 

 - Берт, якого біса? Я ж тобі наказав відвезти її в столицю! 

 - Мені ти наказав. А дружині своїй? - пробурчав Альберт. - Вона впертіша, ніж ти в сто разів, бачать боги. 

А мене вистачило тільки на судомний схлип. До кінця, не вірячи в реальність того, що відбувається, я підняла руку, торкнулася його обличчя з помітно відростилою щетиною, темними колами під очима, сердито стислими губами і палахкотливими синіми очима. Мій вовк. Мій чоловік. Мій.