Читати книгу - "Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта"

Раптом мене різко підкинуло вгору, ніби невідома сила підхопила за плечі і жбурнула, як пушинку. Я навіть пискнути не встигла.

Дзенькнуло, ніби головою пробила скло.

Коли все стихло, я здивовано озирнулася. Місце, в якому я опинилася – точніше, в яке мене перенесли – нагадувало дах ресторану, але лише віддалено. Мов художник по пам'яті і на швидку руку зробив набросок картини. Але що більше я придивлялася, то більше деталей вимальовувалося. Скажімо, на цьому даху не було поручнів, але тільки-но я це помітила, вони виникли самі собою. Так само змінився малюнок на скатертині столу. За столом, до речі, як і у всьому ресторані, крім нас із чоловіком-азіатом не було нікого. Я повторно озирнулась у пошуку Гліба та Олекси, але, як і очікувалося, їх не побачила.

Неважко було здогадатися, що я опинилася за Гранню. І опинилася я тут у своєму фізичному тілі. І висмикнув мене сюди оцей самий чоловік-азіат. Навіть не спитав дозволу. Уу, і де його манери?

Ну гаразд, він хотів поговорити, то поговоримо. Все одно вибір у мене невеликий. Я закинула ногу на ногу, сперлася на спинку стільця, склала на столі пальці будиночком:  мовляв, я вся уважно слухаю.

- І блазнівський ковпак теж нічого, хоч я би на місці того хлопця образився, - наче нічого не сталося, продовжив далі японець. Ні вид чоловіка, ні його розслаблена поза не змінилися. Тільки в руках з'явилася чашка – зелений чай, мабуть. А жінці запропонувати? Точно мужлан неосвічений.

Не те щоб я сильно хотіла пити, але порожнє місце на столі переді мною пригнічувало, та й руки хотілось кудись приткнути. Та-а-ак, я ж за Гранню, можу спробувати зайнятися самообслуговуванням, адже з капелюшком з фольги вийшло - он я навіть краї його полів у себе на голові бачу. Хотілося замружитися, щоб яскравіше уявити аромат запашного чаю, але заплющувати очі в присутності азіату не дозволяло почуття гордості та самозбереження.

В результаті не минуло й миті, як у моїх руках з'явилася велика чашка ароматної... кави. Тьху ти, от чорт! Гаразд, головне не показувати виду, що в мене вийшло щось не те. Так що я незворушно зробила ковток і простягла руку за бубликами, тарілка яких за моїм бажанням виявилася поряд з чашкою. А хотілося еклерів...

Поряд із чоловіком теж матеріалізувалася піала - така ж як у мене, тільки бублики були з цукровою глазур'ю. Ну і позер! Але все ж таки посмішку я не стримала. Азіат теж усміхнувся, а потім узяв пару бубликів... і почав встановлювати їх ребром один на одного. Прямо як я, коли робила свій "сад бубликових скульптур" у себе на кухні!  Схоже, азієць теж стежив за мною...

Чоловік виглядав настільки сконцентрованим, що я побоялася відволікати його від ретельного заняття. Сама знаю, що скульптури з бубликів робити - це вам не мечем махати, тут увага потрібна і витримка.

Незабаром на столі височів ланцюжок із двох бубликів. Я аж позаздрила - сама по собі скульптура легка, у мене  були творіння набагато складніші, але ось часу у нього на це пішло разюче мало.

- Буде гідно поводитися, я йому мушкетерський капелюх презентую. А вони хоч допомагають? – поцікавилася я нарешті.

- Якщо від стеження – то ні.

- То чому ж ви їх хвалили?

– Вигляд їх сподобався і твій нестандартний підхід. Тепер за вами стежити стало набагато веселіше.

- І ви все бачили та чули! - жахнулася я, наївно вважаючи, що мені азіат скаже правду.

- Все? Ні, ну що ти. Ми підслуховувати взагалі не можемо, тільки підглядати – і то недовго. Адже ми не Мандрівники. До того ж ми, дракони, вважаємо винюхування чужих таємниць негідною справою.

- Як вас звати? - Я раптом згадала, що не знаю імені свого візаві. Цю помилку я вже припускала раніше при знайомстві з Глібом, Андрієм, Олександром...  

Японець примружився:

- Клич мене Акай Хоно.

- Вас справді так звати? - засумнівалась я.

- Ні, - японець чомусь виглядав задоволеним. - Але мені буде приємно, якщо ти називатимеш мене так. Це японською "червоний вогонь".

- І так звати вашого дракона, - мовила впевнено, пам'ятаючи, як виглядає друга іпостась чоловіка. - А мені буде приємно, якщо ви називатимете мене... Як буде синій лід японською?

- Айсубуру, - кивнув азіат, широко посміхаючись.

- Айсубуру, - вторила я йому, смакуючи це слово. Як гарно звучить –  грізно та мелодійно одночасно!

- Добре, Айсубуру. У мене до тебе є ділова пропозиція.

- Слухаю вас, Акай Хоно, - я шанобливо схилила голову і відразу завмерла з жахом: на мене насувався вовк. Після секундного заціпеніння я придивилася до тварини і зітхнула з полегшенням, відразу переставши боятися.

Це був Білий. Вовк Гліба. І йому явно було щось від мене потрібно.