Читати книгу - "Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта"

Акай Хоно на появу вовка відреагував абсолютно спокійно, з живим інтересом.

– Це твій знайомий?

- Можна й так сказати, - відповіла я, не відриваючи погляду від Білого. Я не знала, чи варто казати азійцю всю правду. Однак інтуїція радила, що краще бути відвертою. У розумних межах, звісно. - Це звір Гліба.

- Як цікаво... Який красень. Тепер ясно, чому Олекса так наполегливо шукав його. Втім, також ясно, чому попередня Мандрівниця Грані його так і не знайшла.

Попередня? І що ж з нею сталося? Потрібно взяти на замітку. А вголос я запитала:

- І чому ж?

Японець хитро примружився:

- Спробуй побачити сама.

Ось так завжди на сході: сама додумайся, осягни, усвідом...

Я обережно зробила крок до вовка. Звір загарчав, але не грізно, застережливо, і, пригинаючи шию, на півзігнутих лапах обережно наблизився до мене. Я ж показала відкриті долоні та плавно, бочком обійшла його.

Нічого.

Мигцем зиркнула на японця: той лише посміхався та дивно поглядав на мене - чи оцінюючи, чи прицінюючись.

Я зітхнула, постаралася викинути з голови всі думки, і знову нарізала коло.

Як і раніше, нічого.

Знову постаралася сконцентруватися, але очистити розум ставало все складніше, тому що панічні думки ставали дедалі панічнішими: якщо Білий прийшов до мене, значить Глібу зараз дуже туго і йому потрібна допомога! А я тут усе кола намотую... І японець цей зі своїми загадками, а міг би допомогти!

Я знову скосила очі на азійця.

Ой, а що це було? Коли я відірвала погляд від вовка, то бічним зором, на межі сприйняття помітила дивний відблиск... Як тьмяний відблиск світла на скляній поверхні... Здалося?

Тепер я перестала дивитися на Білого прямо, а почала дивитися як би побіжно, концентруючи увагу на інших предметах.

Є! Знову відблиск, і ще раз!

- Та він же в невидимій клітці! – вигукнула вголос.

- Не така вже вона й невидима - ти ж помітила, - задоволений, наче кіт біля миски зі сметаною, промуркотів Акай Хоно. - Я бачу таку вперше, але зустрічав згадки у літературі. Такі клітки використовувалися в різні часи для різних цілей: щоб приховати звіра від пошуку, коли на того починалося полювання, або щоб замкнути його за Гранню, оскільки вони перешкоджають обороту, для покарання..

- Так ось чому Гліб не може обертатися... - вражено прошепотіла я. - Але яка користь від цього Олександру?

- Не думаю, що це справа рук Олекси. Він не настільки майстерний. Та й, як ти помітила, це йому не потрібно. Швидше навпаки: хтось убезпечив вовка Гліба від його нав'язливої ​​кровожерливої ​​уваги.

- І прирік на життя за Гранню.

- Така ціна: велика вона чи ні – не нам судити...

Поки японець не надто поринув у філософські міркування, я перейшла від слів до справи: якими б добрими не були наміри того, хто цю клітку спорудив, але Білий прийшов до мене за допомогою і Глібу він потрібен зараз. Слід негайно звільнити вовка! Ще б знати як... Ну, поекспериментуємо, не вперше. Аби ще звіра не прибити ненароком...

Сказано -  зроблено. Не витрачаючи дарма часу я пішла відомим шляхом і уявила себе чарівником з фентезійних книг: і я почала наліво і направо розмахувати чарівною паличкою, яку матеріалізувала у себе в руці - справі вона, звичайно, допомагала не особливо, але робила мій зовнішній вигляд соліднішим і непогано гармоніювала з капелюхом. Ну точно учениця чарівника – куди там Гаррі Поттеру!

Спочатку пробувала застосовувати холод, потім вогонь, навіть електрику... Спершу обережно,  але зауваживши, що  вся сила просто стікає по стінках, не проникаючи всередину, почала бити на повну міць - усе дарма. Хоч стоп, повинна ж ця клітина мати замок або слабке місце з'єднання... Ех, якби я могла її бачити, було б набагато простіше! Так це ж ідея: якщо я не можу побачити, то принаймні можу спробувати перетворити її на щось знайоме і зрозуміле... на металеві ґрати, скажімо.

Я торкнулася паличкою до вершини невидимого куба і наче пропустила через неї розплавлене залізо. Виходить! Червоне залізо розтікалося невидимими раніше переплетеннями каналів і незабаром утворило навколо Білого цілком відчутну решітку. Ух, від спеки мене кинуло в піт, а бідний звір притулився до землі і жалібно заскавчав. Ой! Я миттю послала на клітку хвилю холоду - залізні прути миттю вкрилися білим морозом, вовк же чхнув, вдихнувши морозне повітря, і струснув шубкою.