Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

1 376
0
14.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розплата" автора Дмитро Олексійович Міщенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 123
Перейти на сторінку:
не возитимете, принаймні поки я тут. Робитимете те, що я велітиму.

— Ано. Я розумію княжича і повинуюсь віднині тільки йому.

Бував у полі — не міг не тішитись і не відпочивати, тішачись, серцем: нива таки дорідна цього літа. Бував на випасах — і теж блаженствував: худоби не прибуло, швидше навпаки, убавилось, одначе та, що є доглянута і сита.

«Обри, либонь, худобою найбільше беруть. Ано, хіба не видно, за всі літа моєї відсутності нічого не прибуло ані в отарах, ані в чередах, ані в табунах».

На князя Радима не нарікав за це: з кого ж тоді мав брати він, як не з Світозара і його вотчини. Інший міг би й більше поцупити. Добре вже те, що Соколина Вежа якою була, такою й лишилася.

Першим навідав його в прадідній оселі Остромир. Був неабияк радий і збадьорений, не ввійшов — вломився до терема.

— Чолом тобі, брате! — яснів видом і простягав для обіймів руки. — А я почув, що ти на Тивері, та до Радима мерщій, гадав, ти там, у Черні, знайшов пристанище.

— Чолом, Остромирку! Бачу, тобі незле ведеться. Он який бравий вигляд маєш.

— А чому мало б бути зле? Літа не обсіли ще, діти також. Ото лише й клопоту, що дружина та повинності, що їх раз за разом покладає на мене яко тисяцького князь.

— Маєш всю тисячу дружинників?

— Не всю, брате. Лише зветься по-давньому — тисяча. Є в тій тисячі не більше трьох сотень.

— Не багатіємо, виходить. А я йшов землею нашою й думав собі: Тивер недорого поплатилася, ставши аварською данницею; люд порається на полях, не покладаючи рук, з усього видно, живе добрими намірами.

— Мусить, брате Світозаре. Живий про життя думає. А який люд на нивах, бачив? Все жони та жони. Щоб мати мужів для ролейної ниви, як і для ратного діла, потрібні літа та й літа.

— Правду кажеш, Остромирку. Ой, правду!.. Проходь, зроби омивання. Сядемо з тобою за стіл, поділимо, як колись бувало, хліб-сіль та поговоримо.

— Чи варто, Світозаре. Радим жде нас обох.

— Ну, так уже й жде.

— Бігме. Послав мене по тебе. Сказав, аби негайно повертався, і разом з тобою. Там уже й побесідуємо, і хліб-сіль поділимо.

Признатися, не вельми хотілося їхати й бути Радимовим гостем. Після всього, що посварило їх по січі з аварами і що чув по дорозі на Тивер, було б ліпше — і набагато ліпше, коли б Радим сам прибув до Соколиної Вежі. Тут він, Світозар, яко господар, міг би бути відвертіший із ним, ба навіть крутіший. А там, у княжій господі, не скаже того, що хотів би сказати. Одначе й не їхати не випадає. Просить все-таки.

Князь зустрів його, як і Остромир, обіймами, теплим сяєвом в очах.

— Слава богам! — сказав. — Повернувсь-таки до рідного порога. А я почув, що ти подався до дулібів, та й занепав духом. «Що він надумав? — гадав собі. — Чи з тою сотнею, що взяв із собою, можна зарадити такій, як у княгині Данаї, біді?»

— Хто ж це так постарався — аж на Тивер повідомити, що я подався до дулібів?

— Данкові мужі були в Мезаміра й довідалися.

Застілля в князя воістину княже. І бесіда складалася на диво весело і дружньо. Були-бо тут не лише Радим із Остромиром, їхні родини, Велемудра теж кликано. Тож і бесідувати було про що. Брати оповідали про Тивер і тиверців, їхні жони — про дітей та онучат. Не обминули й Світозара своєю цікавістю. Тож мусив казати все, що знав: про відселенців, люд зароський, улицький, втікицький, не забув оповісти, ясна річ, і про себе: з чого живе на полянах, що робить яко стольник і на що уповає.

«Чи ж знають про Данаю? — питався сам себе і приглядався до кожного з бесідників та бесідниць. — Либонь, ні. Коли б казали, давно запитали б уже, надто жони. А втім, коли відають, чого я їздив туди з сотнею воїв, то чому мають не відати, що виїздив?»

При жонах не зважився порушувати цієї розмови, ждав, доки залишиться тільки з братами. Та склалося так, що вони перші порушили її.

— Що ж дуліби? — поцікавився Радим. — Кажуть, збиткуються над ними обри, і то аж надто.

— Мало сказати: збиткуються. Потоптали їхню честь, гідність і чи не найбільше сам Форисин. — Про княгиню Данаю і її доньку чули?

— Ні. А що з ними?

— Нема вже ні Данаї, ні її доньки.

Волотовичі помітно зблідли і видовжили з дива лиця.

— Як то — немає?

— Загинули, обстоюючи свою честь і княжу гідність. Форисин погрожував запрягти обох у рало, коли княжна Лілея не погодиться бути йому жоною. Лілея зробила спробу втекти з Волина до лісу, а лісом — до Мезаміра, і була прохромлена аварською стрілою. Даная ж, не бажаючи стати з княгині рабинею, ходити купно з людом своїм в упряжі чи ярмі, кинулася з розпуки в Буг.

Запала німотна тиша. Князь зосереджено думав щось, а Остромир із Велемудром кидали перестрахані позирки то на нього, то на Світозара.

— Це треба було їм так дуже вже опиратися, — перший надумався і подав голос Остромир.

— Як маю розуміти тебе? — холодно подивився на брата Світозар. — Хочеш сказати, княгиня мала б поступитися Лілеєю, як поступилися ви донькою Ярослави?

— Коли до такого йшлося, може, варто було й поступитися.

— А честь, а гідність княжа?

Радим відчув: йдеться не тільки про Данаю, йдеться й про них, привідців Тивері, і визнав за потрібне стати на бік Остромира.

— У нас ніхто нікого не примушував. Забава сама зголосилася стати Хафізові жоною.

— А ви й зраділи, що не ваша донька чи внуця вчинила так, що є можливість і нагода одкупити кревнячкою потятого в січі Добролика.

— Чому зраділи? Хто тобі сказав, що зраділи?

— Бо не перечили.

— Хафіз вельми дружній із нами, а те піде на пожиток усім нам, і то невдовзі.

— Отож-бо й є, братове, дбали передусім про пожиток і забули про честь. А Даная насамперед про неї думала. Вона не уявляла собі, як то може бути так, щоб люд ходив у ярмі, а княгиня з донею своєю ніжилася тим часом у хоромах.

— Наш люд

1 ... 85 86 87 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"